Читати книгу - "Вертиголов та інші політичні тварини. Антологія німецької літератури 90-х років XX ст."

репресивними засобами забезпечує формування відчуженого суб’єкта, здатного сприймати себе лише як соціальну функцію. Наприклад, як майбутню чоловічу перукарку: «Ось побачиш, я спочатку наноситиму їм на голови шампунь, потім масуватиму їхні брудні довбешки, доки вони не замуркають, немов коти, і не розм’якнуть, наче пластилін; тоді вони тихенько сунутимуть мені в кишеньку, і то лишень купюри, без ліку», — мріє подруга головної героїні. Школа — це замкнена, жорстко ієрархізована система, кожен учасник якої є безтілесною істотою, присутньою в цьому світі лише через функцію — позицію директора, вчителя або учня. Йдеться про семіотичний, вербально кодований простір, головний фетиш якого — знання, ідеал (пост)індустріального суспільства. Проте освячений ним інструментальний розум не здатний до продуктивності: пізнання відбувається засобом розчленування та номінування частин. «Тільця до тілець, голови до голів, лапки до лапок, крильця до крилець», — ось спосіб, яким 13-річна оповідачка намагається познайомитися з мухами. Спроба пізнання обертається механістичним сортуванням частин або безглуздим катуванням у формі експерименту[33], які не відкривають жодного нового горизонту.

Ідеологічне поле знань втілюється в метафору шкільного подвір’я — майже замкненого чотирикутника, який відповідає формі коробочок з-під цигарок марки «Sprachlos» («Нема слів»), що в них оповідачка розкладає результати своїх досліджень. У логоцентричній системі дитина не має свого місця — вона виключена як неповноцінна людина, позбавлена власної мови. Для того, щоб це місце здобути, оповідачка-підліток повинна відмовитися від свого творчого потенціалу (склеювання фантастичних жуків) на користь перформативного відтворення готових мовних формул. Так, навіть намагаючись спокусити Бізальськи, протагоністка вдягає на побачення сукню з візерунком географічної карти, зводячи себе до знаку, а своє тіло — до одновимірної площини пізнання. Лише шкряботіння жуків за пазухою вказує їй на неможливість повної фетишизації свого тіла та викликає істеричний припадок і, відповідно, немилість Великого Іншого.

За логікою роману, прийняття серійної соціальної ідентичності передбачає відчуження індивіда від свого (потенційно) неповноцінного тіла, чия істина — смертність — стає витісненим травматичним ядром. Абсолютне знання, що тотожне владі система може лише симулювати: другий учитель біології боїться, що хтось подумає, ніби він недостатньо ерудований; директор істерично переживає неможливість знати про учнів усе тощо. Знання постає таким собі жижеківським «вивищеним об’єктом», що нікому не належить. Єдиний, хто справді володів знаннями з біології, Бізальськи — подібно до ніцшеанського бога, помирає за кадром, залишаючи протагоністку в стані глобальної тривоги й непевності, що проявляється як сп’яніння, невроз і, зрештою, письмо.

У другій частині — «Привіт» — майже доросла оповідачка-клептоманка краде в універмазі два пакунки ялинкових свічок. Її ловить збоченець-детектив, який обманом забирає в неї весь одяг і замикає дівчину в кабінці чоловічого туалету десь у підвалі магазину. Цілу ніч героїня марно шукає виходу, а зранку її знаходять прибиральниці, які викликають поліцію.

Дія відбувається 1972 року в переддень Різдва десь у Східному Берліні, хоча відсилок до соціалістичної Німеччини у тексті лише дві: звертання «товариші» та згадка про «дружні народи». Усі ж інші реалії (подарункова лихоманка, топос великого магазину, детектив) можна легко розмістити у Західному або сучасному Берліні. Йдеться про тоталітаризм суспільства споживання, у якому сфера візуального ототожнюється з владою, а суб’єкт втрачає свою глибину, стаючи поверхневим, порожнім — порнографічним. Головна героїня — школярка-бунтарка, що виросла до молодої жінки, яка регулярно має дрібні проблеми із законом, — це така собі середньостатистична одиниця виробничого процесу на N-му друкарському комбінаті, конвеєрна споживачка дешевих цигарок та послуг громадського транспорту. Її ідентичність зафіксовано у відповідних документах, але в романі ніхто й ніколи не називає її на ім’я.

Дорогою на роботу вона випадково зустрічає у трамваї дивного чоловіка з наче «желейним обличчям», який нагадує їй водночас її нинішнього друга і «солдата, який 18 років тому з’явився в її житті, стверджуючи, що він — її батько». Нажахана відчуттям своєї спорідненості з цим обличчям без контуру, в якому «вже почався казковий процес ставання невидимкою» (а бути невидимим у суспільстві спектаклю означає не-бути), дівчина зопалу вискакує з вагона і тікає до щойно відкритого універмагу. Цей блискучий багатоповерховий магазин зі штучним яскравим освітленням, дитячим хором із гучномовців і розкішшю довершеного товару складає окремий мікрокосм, у якому хаотичні рухи тисяч зомбованих відвідувачів фатально перетинаються в точках, визначених візерунками підлоги. Поцупивши тут свічки, оповідачка напівсвідомо привертає до себе грізний погляд системи, віддається репресії, щоб ззовні підтвердити свою присутність у цьому світі.

Поряд із таким майже жертовним рухом дівчина переживає інший вид насилля: «Я навіть трохи злякалася, коли через светр відчула біля своїх ребер картонні коробки, які я правою рукою притискала до тіла». Вона несвідомо повторює рух чоловіка-невидимки, який притискався до поручня тролейбусу. Цей тактильний пресинг, здійснений оповідачкою щодо власного тіла, переростає у тиск великого пальця детектива на її голій потилиці між краєм шапки й комірцем (вочевидь чоловік схопив злодійку за карк). Відповідно, його наступне насилля — оголення оповідачки, причому без жодних сексуальних намірів, лише завершує репресію, розпочату нею самою.

Фігура детектива у другій частині роману дуже неоднозначна. У світі репрезентації він видається типовим кіношним персонажем чи аґентом штазі: виголене невиразне обличчя, погано дібраний одяг, автоматичні рухи тощо. Але під час доволі симптоматичного спуску від блискучого простору вітрин до темного й закіптюженого підвалу детектив перетворюється на демона, який відкриває оповідачці інфернальне підземелля магазину-світу. Цей демон — зворотній бік обличчя чоловіка-невидимки: він не має сталого образу і цим постійно руйнує очікування героїні. Спочатку він — чесна і вихована людина, яка не йде на жодні порушення правил. А за кілька хвилин перетворюється на вульгарного поліцая, що обзиває затриману «дурнуватою злодійкуватою нечупарою». У якийсь момент детектив представляється колишнім військовим (батько?), якого безпідставно звинуватили і змусили зняти мундир, а потім здійснює глумливе гіпостазування власної метафори — змушує дівчину роздягнутися. Підсумовуючи історію, оповідачка каже в кінці роману: «А може, він і не був детективом, за якого я його вважала». Вжите тут дієслово «ausgeben für Akk.» означає дію активної симуляції — «видавати когось за іншого». Відтак оповідачка сама ґвалтівно накинула низці своїх проекцій ідентичність представника державного апарату. Тож детектив, як справжній демон-спокусник, постає фантазматичним каталізатором її самооголення.

Символічним підсумком самопізнання через насилля в романі постає сон: зіщуленій на холодному унітазі дівчині наснилося, що вона скоцюрблена всередині великого грального кубика. На його стінках-гранях замість традиційних відміток від одиниці до шістки вставлено каламутні бичачі очі, чий неживий погляд визначає модус інтерпретації оповідачкою навколишньої дійсності. Цим кубиком без упину грає якийсь велетень — чи то слон, чи то екскаватор. Щоб зменшити біль і