Читати книгу - "Аліса в Країні Чудес. Аліса в Задзеркаллі"

Аліса обережно виплутала щітку і якнайдбайливіше довела Королевину зачіску до ладу.

— Ну, тепер зачіска хоч куди! — сказала вона, поперешпилювавши майже всі шпильки. — Вам конче треба завести покоївку.

— Тебе, звичайно, я взяла б залюбки! — сказала Королева. — Два пенси на тиждень і варення кожного не цього дня.

Аліса не могла стримати сміху.

— Я в покоївки не збираюся, — сказала вона. — Та й до варення не ласа.

— Варення смачне-пресмачне! Мед медом! — наполягала Королева.

— Але я не хочу. Принаймні, сьогодні.

— Сьогодні ти його не мала б, якби й хотіла, — сказала Королева. — Моє правило таке: варення на завтра і варення на вчора. Тільки не на сьогодні.

— Але ж колись настане черга й «варення на сьогодні»? — запротестувала Аліса.

— Не настане! — сказала Королева. — Варення подається лише завтра, а сьогодні — на те й сьогодні, що буває лише сього дня!

— Я вас не розумію, — мовила Аліса. — Це все так заплутано.

— Просто ти ще не звикла до життя навпаки, — лагідно пояснила Королева. — Спочатку у всіх трохи наморочиться в голові…

— Життя навпаки! — сторопіла Аліса. — Зроду-віку про таке не чула!

— …але в такому житті є одна найголовніша принада: ми пам'ятаємо як минуле, так і майбутнє.

— Моя пам'ять трохи не така, — зауважила Аліса. — Я не пригадую того, чого ще не було.

— Убога та пам'ять, що оглядається тільки назад!

— І що ж вам пам'ятається найкраще? — ризикнула спитати Аліса.

— Все, що станеться через тиждень, — недбало кинула Королева, заліплюючи пластирем свій палець. — Взяти, приміром, Королівського Гінця: нині він сидить за ґратами, відбуває покарання, хоча суд починається лише майбутньої середи. Ну, а злочин, звісно, він учинить ще пізніше.

— А якщо він його і не вчинить? — запитала Аліса.

— Це було б і зовсім добре! — відповіла Королева і обв'язала пластир на пальці стрічкою. — Чи не так?

Що тут можна було заперечити!

— Добре, то добре, — погодилася Аліса. — Та не вельми добре, що він за це вже покараний.

— Отут ти якраз і помиляєшся, — зауважила Королева. — Тебе коли-небудь карали?

— Так, але за провину, — сказала Аліса.

— І це тобі завжди виходило на добре! — переможно вигукнула Королева.

— Так, але ж мене було за що карати! — наполягала Аліса. — І в цьому вся відмінність.

— Але було б і геть добре, якби тебе карати було ні за що! — відповіла Королева. — Еге ж, геть! Геть добре! Геть!

Із кожним «геть» голос її підносився все вище й вище, аж доки зірвався на вереск.

— Це якась помилка… — почала було Аліса, але Королева заверещала так несамовито, що Аліса вмовкла.

— Ой-йо-йой! — лементувала Королева і так шалено тріпала рукою, наче хотіла її з себе стріпати. — Кров з пальця! Тече кров! Ой-йо-йойой!

Її ойкання було пронизливе, мов свисток паротяга, аж Аліса затулила вуха і чекала, щоб вставити слово.

— Що сталося? — запитала вона за першої нагоди. — Ви вкололи пальця?

— Ще ні! Але скоро вколю!.. Ой-йо-йой!

— І коли ж це має статися? — знову спитала Аліса, ледве стримуючи сміх.

— Зараз я буду пришпилювати шаль, — простогнала бідолашна Королева, — брошка відскочить і… ой-йо-о…

Не встигла вона доойкати, як брошка і справді відщіпнулася: Королева прожогом її вхопила й спробувала пришпилити назад.

— Обережно! Ви взяли її не з того боку! — зойкнула Аліса і теж потяглася до брошки.

Та було вже пізно: шпилька випорснула і вколола Королеві пальця.

— Ось чому з нього текла кров, — мовила вона з усміхом. — Тепер бачиш, як тут усе стається?

— А чому ви не ойкаєте? — спитала Аліса і піднесла долоні, щоб затулити при потребі вуха.

— Я вже переойкала, — відказала Королева. — А яка потреба робити щось двічі?

Тим часом у лісі пояснішало.

— По-моєму, крук уже відлетів, — сказала Аліса. — Я така рада! Бо мені здалося, мовби насувається ніч.

— Я б теж не проти зрадіти! — зітхнула Королева. — Тільки ж ніяк не згадаю правила, як це робиться. Ти, певно, щаслива: живеш у цьому лісі, та ще й радієш, коли заманеться!

— Якби тут лише не було так самотньо!.. — журливо зітхнула Аліса, і дві великі сльозини скотилися їй по щоках — вона згадала про свою самотність.

— О ні, не треба цього! — заволала Королева, заламуючи в розпуці руки. — Подумай, що ти вже велика дівчинка! Подумай, який довгий шлях ти пройшла сьогодні! Подумай, котра година. Подумай про що хочеш, тільки не плач!..

Аліса не могла стримати сміху, хоча її очі були повні сліз.

— А ви хіба коли думаєте, то не плачете? — спитала вона.

— Звичайно! — запевнила Королева. — Адже неможливо робити дві справи одночасно. Ось, для початку, подумаймо… скільки тобі років.

— Точнісінько сім з половиною, — випалила Аліса.

— Можна й без «точнісінько», — зауважила Королева. — Я й так тобі вірю. А тепер спробуй повірити й ти: мені — точнісінько сто один рік, п'ять місяців і один день!

— Щось не віриться! — сказала Аліса.

— Не віриться? — співчутливо мовила Королева. — Тоді спробуй іще раз: глибоко вдихни повітря і заплющ очі.

Аліса засміялася.

— Що тут пробувати! Як можна повірити в неймовірне?

— Даруй, але тобі просто бракує досвіду, — сказала Королева. — У твої літа я вправлялася в таких речах по півгодини на день і, бувало, ще до снідання встигала повірити у шість неймовірностей! Ой, знову моя шаль кудись летить!

По цих її словах брошка розстебнулася і раптовий порив вітру поніс Королевину шаль аж ген за струмочок. Королева знову розкинула руки і, мов на крилах, майнула за шаллю[32]. Цього разу вона спіймала її сама.

— Піймала! — переможно гукнула Королева. — Зараз я сама її пришпилю, ось побачиш!

— Сподіваюся, ваш палець болить уже менше? — дуже ввічливо запитала Аліса і слідом за Королевою перестрибнула струмок[33].

* * * * * * * * * * *

* * * * * * * * * *

* * * * * * * * * * *

— Так, звичайно! — крикнула Королева. — Поболювання вже дуже слабе-е!.. бе-е-е… бе-е-е!..

Останнє слово перейшло у протягле бекання, таке схоже на овече, аж Аліса здригнулася. Вона глянула на Королеву, і їй раптом привиділося, ніби та закуталася у вовну. Аліса протерла очі й глянула ще раз.

— Що за чудасія! Де я?.. Чи не в крамниці?.. І чи то справді… чи то справді за лядою сидить вівця?..

Знову й знову протирала Аліса очі, але від цього нічого не мінялося: вона, спершись ліктями на ляду, стояла в якійсь темній крамничці, а навпроти, у великому фотелі, сиділа старенька Вівця і плела на шпицях, час від часу глипаючи на Алісу крізь скельця великих окулярів.

— Що ти хочеш купити? — озвалася нарешті Вівця, на мить відвівши очі від плетіння.

— Я ще й сама