Читати книгу - "12 польських есеїв"

Моя дружина, така тендітна, прегарна, – в таких нестатках. І хлопець мій, напевно, вже змарнів. Я старався відстати, наблизитись до жінок, щоб спитати: Есть ли тут Ватова, жена польского писателя? Під час цих маневрів до мене долетіли вигуки «Сталін» з лайкою, яку в ті часи ніхто з нас не смів навіть уявити. «Старік Стєклов, – шепнув мені випадковий сусід, – він уже в вагоні отакої». Голос був різкий, мов гавкіт, але не істеричний. За кілька хвилин я опинився біля лихослова. Він ішов широким, бадьорим кроком з самого краю колони, солдат коло нього мовчав, мав лише перелякане, зле, насуплене лице. В’язні з Луб’янки загалом викликали в солдатів і наглядачів не пошану, а особливий острах: вони знали, що хоч би якими нужденними ми були, все ж це еліта, до якої їм зась. Цього разу сміливця, певно, сприйняли за божевільного, що підсилювало їхній традиційний російський страх і повагу до юродівих. Лихослів’я, лайка, прокляття мого принагідного сусіда були монотонні й брутальні, але в цілому вигляд його був разюче вишуканим. Я небагато знав про Стєклова: він був одним із перших сподвижників Леніна, багаторічним редактором «Известий», автором книжок про Чернишсвського, Бакуніна й Добролюбова. Нібито заклопотаний своєю справою, я придивлявся до божевільного – атож, і я так про нього подумав, стільки-бо вже їх надивився. Приглядався я до нього дедалі пильніше, тому що своєю зовнішністю він разюче контрастував з іншими в’язнями. Худий, високий, згорблений, з вузькою, красиво посадженою головою, він мені одразу нагадав старого англійця, вихованця Ітону. Вбраний був чисто й охайно, одяг, хоча й висів на ньому занадто вільно, був добре доглянутим, та й обличчя його було анітрохи не землисте, як у нас усіх, а ніби притрушене попелом. І коли вже від нас, старих в’язнів, він отак відрізнявся, наскільки ж істотнішою була його відмінність від щойно прибулих з волі!

Придивіться до лиць офіційних совєтських туристів, політиків, партійних діячів, письменників, яким за тридцять. Ці лиця – повні чи худі, красиві чи бридкі, симпатичні чи антипатичні, ті, що належать інтелігентам у котромусь поколінні чи выдвиженцам, енергійні чи безвольні, добродушні чи садистичні – всі вони мають спільне тавро, яке важко висловити. Це, очевидно, не маска, скоріше певний фасад, під яким можна дошукатися пари або й більше нашарувань мармизи. Якась мертвотність у погляді поєднана з бентежно живими очима. Монструозна певність себе й свого, котра за хвилю – о, жах! – може перейти в благальний або нестямний крик. Безтурботні веселощі, що не надто добре приховують тхорячу зачаєність. Постійно напружена увага, настороженість утікача, котрий мусить знати, що діється в нього за спиною. Не так вагомість, як обважнілість. Неприродна постійна готовність до симпатичної усмішки й чиновницька бундючність парвеню. А ще, last but not least, – особливо в партійних сановників і навіть діячів нижчого ранґу – все те, що росіяни називають неперекладним словом пошлость: особлива суміш грубості, нудьги, пересічності. Часом бракує того чи іншого з названих компонентів, але залишається їхній загальний синтетичний вигляд, Gestalt. Ясна річ, ідеться про лице типово совєтське. Саме таке, типово совєтське тавро переважало у новоприбулих в’язнів. Представляли воші всі різновиди совєтської фізіогноміки. Нічого не лишилося в них від музичних, сказати б, контрапунктів і напружень фізіогноміки дореволюційних російських інтелігентів. Не мали вони на собі й розважливої простоти російського простолюду.

Виразніший, ніж звичайно, контраст між верхньою, подеколи привабливою, та нижньою, м’якотілою й твердокостою, частинами лиця. Що особливо привертало увагу – це їхні очі, погляд, який гармоніював саме з нижньою частиною обличчя, знаменуючи, вочевидь, тенденцію до анімалізму. Підкреслюю: це фізіогноміка не лише нової інтелігенції, а й – менш виразно, проте часто – старої, по кількох десятиліттях підсовєтського «буття», котре, як бачимо, визначає не тільки «свідомість». Усе це можна не лише зрозуміти, а й вибачити, пам’ятаючи, що для загибелі в тій країні досить було не мати належного одягу, вигляду або міміки. Природа ж, як відомо, – геніальна винахідниця міметизмів.

Те, що я отут виклав, є підсумком моїх багаторічних спостережень, хоча, мабуть, це можна вивести і з самих умов людського існування під Совєтами, як такий собі синтетичний кримінологічний портрет.

Ані сліду усього цього не було у Стєклова: орлиний профіль відповідав його самотній між нами відчуженості. Проте найдужче мене вразила не так відчуженість, як особлива людськість його обличчя. Страшно схудле, кістляве, воно було мовби спрощене до елементарної формули людськості, тієї, котра насподі всякого «буття», незмінної за всяких його видозмін. Тепер, коли я оце пишу, постає переді мною видіння Данте: Chi nel viso deli иотіпі legge ОМО, bene avria quivi conoscuita l’emme. Літера «M» в уявленнях, в іконографії середньовіччя представляла найістотнішу схему людського образу.

Відтак, вигляд Стєклова був не совєтський і не російський – просто людський.

Момент вдивляння тривав недовго, проте був одним з тих моментів, коли справді бачиш. І вже не забуваєш.

Потім був ритуальний перепочинок-сидіння на тюремному подвір’ї й благословенство води з бочок, потім безладна тиснява на вході до величезної камери й змагання за кращі пари. Найкращі, а також ті, що до них прилягали, зайняли троє урків – шалений, френетичний пахан і два його ад’ютанти.

Пахан, здичавілий, скреготав зубами, хрипів, плював, поводив очима, оголювався, а потік його слів був шедевром «блатної» мови. Їх було лише троє, а сотня совєтських людей поступалася їм зі страхом і старанно прихованою огидою.

У цьому залі протягом двох тижнів я довідався про совєтське життя більше, ніж за 10 місяців Луб’янки. Нам вдалося зібрати в кутку невеличкий інтелектуальний клуб: п’ять поляків, совєтський мікробіолог, виною котрого було його гоббі – логістика, про що знало лише четверо-п’ятеро найнадійніших друзів, академік – єдиний у Росії фахівець із селевих потоків, що спустошують міста Середньої Азії, - його ув’язнили за німецьке прізвище, хоча вже дід його був русифікований. Так принаймні вони пояснювали свою присутність поміж нами.

Але за кілька тижнів мене перевели до меншої камери. Тут я зустрів обох молодих урків: один гарненький, як хлоп’ята з «Café Flore». Другий, хлопака-анальфабет, втрапивши за щось до карної колонії, приєднався до урків, вподобавши принади їхнього вільного життя. Без пахана, котрий велів називати себе князем (видавав себе за Оболенського), обоє були лагідні, догідливі, спокійні. Молодший закидав через високі віконця нитки з записками, зокрема й моєю: Нет ли среди вас гражданки Ват? Робив він це з цирковою вправністю, і вже був налагодив регулярний зв’язок з нижніми поверхами, як нас застукали. Тут не толерували тієї своєрідної телефонної мережі, якою були