Читати книгу - "Демократія"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Лех Валенса заслужено ввійде в історію як натхненник «Солідарності» та багато в чому батько демократичної Польщі. З простого чоловіка, який почав із розв'язування поточних економічних проблем як профспілковий лідер, Валенса перетворився на символ свободи для поляків. Те, чого йому бракувало в політичних мудраціях, він надолужував щирістю та автентичністю. Познайомившись із ним у Гданську, я поцікавилася, чи зміг би він позалучати всіх, кого випустив із загороди. Його легко недооцінити, і за комуністів так спочатку й сталося. Запам'яталося, як у десятиріччя історичних моментів партія організувала теледебати між Альфредом Мьодовичем, главою офіційних профспілок і прекрасним оратором, та Валенсою. Опитування у Варшаві показало, що 78 % населення стежили, як Валенса обложив і змусив увесь час боронитися Мьодовича. Того вечора «Солідарність» постала як законний конкурент влади, чого, далебі, влада не хотіла.
Із «Солідарності» вийшли й інші ключові лідери, котрі не мали такого великого морального авторитету, як у Валенси, але просто знали, як практично здійснити перехід: автор плану економічної реформи Лешек Бальцерович був професором економіки та членом компартії. Він вступив у «Солідарність» радником невдовзі після її заснування в 1980 році. Вважається, що його відданість швидкій ринковій реформі та жорсткий монетаризм зробили реформування польської економіки безболісним.
Якщо Бальцерович був батьком польської ринкової економіки, то журналіст Тадеуш Мазовецький був завзятим захисником свобод особи й багатопартійності в державі, що привело до появи конституції, яка гарантувала ці основні демократичні права.
Адам Міхнік заснував «Газету виборчу», яка стала найбільшою в Польщі і голосом «Солідарності» навіть під час воєнного стану. Він був потужним захисником вільної преси.
Броніслав Ґеремек створив 1987 року Комісію політичних реформ у Громадянському комітеті, котра виробила план демократичного переходу для Польщі, використавши наданий Михайлом Горбачовим перепочинок. Тихий академічний викладач польської середньовічної історії Ґеремек не був схожим на батька соціально-політичних реформ.
Ці та інші діячі щиро вірили у свободу. Вони нібито зазнали разючої поразки через запровадження воєнного стану. Проте використали цей час, щоб поглибити своє розуміння демократичних потреб і розробити унікальні польські рішення. І тому Польща в 1989 році була готова здійснити перехід, на який спромоглися не всі країни.
Нові «особливі стосунки»
Коли президент Буш уперше подався до Європи в 2001 році, відвідини Варшави стали доконечною необхідністю. Про «особливі стосунки» з Британією знали всі. Польща була налаштована стати особливим альянсом. Америка залишалася відданою цій країні в найгірші часи й тепер відзначала яскраве майбутнє зі своїм другом. Історія Польщі — просто історія тріумфу свободи.
Здавалося, у нас із Польщею на все були однакові погляди. Засідання під час зустрічі президента Буша з його польським колегою було ненапруженим та продуктивним. Альянсу НАТО, що вже старів, Польща додала енергії, нагадавши його членам про необхідність підтримки тих, хто досі живе в умовах тиранії в Іраку, Афганістані, на Близькому Сході. Спецпризначенці з Польщі, а також із Австралії та Британії приєдналися до американців на початковій стадії вдирання в Ірак. Попри опір Москви поляки погодилися розташувати в себе війська протиракетної оборони. Польща подавала свій дружній голос на всіх зустрічах із ЄС у справах кліматичних змін та торгівлі. Поляки бралися до таких важких справ, як допомога Україні в розв'язанні численних криз державного управління. Якось я сказала президентові Квасьнєвському, що Польща стала одним із найважливіших союзників Америки та реальною силою в європейській політиці.
Така оцінка зовнішньої політики Польщі була правильною. Але в самій країні демократична політична система сформувалася ще не остаточно. У певному розумінні на проблеми можна було сподіватися — вони є в кожної молодої демократії. У Польщі відбувалися політична фрагментація, електоральна волатильність та розлами в суспільстві.
Скільки партій потрібно державі?
Через рік після знаменних подій 1989 року «Солідарність» як рух поступилася політичним партіям. Коли зменшилася загроза з боку спільного ворога — комуністів, — у робітничому русі виникли розлами. Розкол відбувався у зрозумілому напрямку: соціально-релігійна ортодоксія проти більш ліберальних поглядів; інтелектуальні еліти проти робітників та «пересічних людей»; сільські інтереси проти міських. Партії засновувалися як відбитки тих та інших інтересів. Колишні комуністи, в яких були реформістські й націоналістичні заслуги, знайшли собі місце в польській політиці, створивши лівоцентристські партії.
Існувала навіть Польська партія аматорів пива, заснована телезіркою в 1990 році. Вона нараховувала 10 000 членів, які сповідували філософію «живи сам і давай жити іншим». Ця партія приваблювала людей, економічні погляди яких схилялися до захисту споживача. Звичайно, це не сподобалося членам-засновникам, які хотіли просто тішитися життям, і стався розкол — 12 депутатів утворили нову парламентську фракцію[54].
Примножування партій і посилена політична активність свідчили про здорове залучення населення та еліт, принаймні на самому початку. Проте складність інституційного ландшафту утруднювало управління. 1991 року сотні організацій висували кандидатів, і місця здобули 29 партій. За півтора року після перших вільних виборів було 4 прем'єр-міністри. У перші п'ять років середній термін перебування при владі чинного уряду склав 10 місяців. Виборче законодавство переглядалося 1993 року: поріг участі партії було підвищено до 8 %. Відтоді там було приблизно 5 великих партій.
Проте в 1991—2015 роках жодна партія не створювала більшість, і всі уряди були коаліційними. Політичний ландшафт країни зазнав значної електоральної волатильності, коли по черзі приходили право- і лівоцентристські уряди. Це ускладнило проведення послідовної політики.
Спочатку в Польщі були ще й гучні кризи зі ставленням до колишніх комуністів та їхньої ролі в майбутніх урядах. Валенсу також звинувачували в «захисті посткомуністичної системи» при призначенні міністрів.
Колишнім комуністам добре велося в роки після демократизації. 1993 року головна партія одержала більшість у Сеймі. Її лідер — Александер Квасьнєвський — комуніст із багаторічним стажем, який від уряду брав участь у переговорах круглого столу. Згодом його обрали президентом, і він змінив Валенсу на цьому посту.
Однак напруження лишилося, бо нова Польща хотіла дати раду проблемам минулого. Відбулися численні відставки через звинувачення в
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Демократія», після закриття браузера.