Читати книгу - "Пісня Соломона"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Відкрий очі. Спитай свого друзяку. Він знає.
— Якого друзяку?
— Гітару. Спитай його, що за чудні речі тут діються. Спитай, з якого дива він раптом став водитися з Хмарочосом.
— Хмарочосом?
— Еге ж. Хмарочосом.
— З Хмарочосом ніхто не водиться. Він несповна розуму. Лиш стоїть із мітлою та слину пускає. Навіть говорити не може.
— Так, Хмарочос не говорить. Але це не означає, що він не може говорити. А мовчить лише через те, що колись давно застукав свою жінку в ліжку з коханцем. Відтоді не має що сказати.
— І що ж Гітара робить із Хмарочосом?
— Хороше запитання. Поліція також хотіла б знати відповідь на нього.
— Чого це ти перевів мову з Хмарочоса на поліцію?
— То ти не чув? Кажуть, поліція шукає негра, що вбив цього білого хлопчика на шкільному подвір’ї.
— Знаю. Всі це знають.
— Опис вбивці відповідає вигляду Хмарочоса. І Гітара десь його водить. Мабуть, ховає.
— А що тут дивного? Знаєш, який Гітара. Він сховає кожного, кого переслідує закон. Ненавидить білих людей, особливо копів, і кожен, кого вони ловлять, може покладатися на Гітарину допомогу.
— Ти нічого не розумієш. З поведінки Гітари і Хмарочоса не скажеш, що вони ховають вбивцю. Вони поводяться так, ніби вбивця — Хмарочос.
— Фредді, ти не п’яний?
— Так, випив трохи, але справи це не змінить. Послухай-но. Пригадуєш, коли вбили Еммета Тілла? У п’ятдесят третьому. Так-от, зразу після цього на шкільному подвір’ї вбито білого хлопця. Правда?
— Не знаю. Не пам’ятаю дат злочинів, що їх не я скоїв.
— Не знаєш? — недовірливо перепитав двірник.
— Не знаю. Кажеш, що це Хмарочос вчинив?
— Кажу, що Хмарочос поводиться так, ніби він вбивця. Кажу, що Гітара щось знає. Кажу, що коїться щось чудне. Ось що я кажу.
«Розгнівався на мене, — подумав Дояр, — бо я насміявся з його матері й узагалі з тієї історії про білого бика. Отож і відплачує мені».
— Тримай очі розплющеними, — вів своє Фредді. — Тримай розплющеними. — Заглянув у пляшку, побачив, що порожня, й звівся. — Так. Чудне тут діється. Коли щось дізнаєшся, то не вплутуй мене в ці справи. Схоже було, коли той страховий аґент скочив з даху. Чув про нього?
— Та ніби чув.
— Сталося це в тридцять першому. Ти тоді, мабуть, ще в пелюшках лежав. Тієї пори теж дивні речі діялися. — Фредді застібнув пальто й нап’ялив так глибоко, як тільки міг, шапку-вушанку. — Гаразд, хлопче, дякую за каву. Добре мені пішла. Дуже добре.
Він вийняв з кишені рукавиці й рушив до дверей.
— Я радий, що ти зайшов до мене, Фредді. Веселого Різдва тобі.
— І тобі теж. І твоїй рідні. Передай містерові Деду і твоїй мамі мої побажання веселого Різдва.
Фредді знову всміхався. Дійшовши до дверей, надів рукавиці, відтак помалу повернув голову й подивився на Дояра.
— Скажу тобі, хлопче, хто ще може знати про те, що діється. Це Корінтіанс. Поспитай Корінтіанс.
Двірник весело сяйнув зубами й вийшов.
Розділ V
Годі було щось вдіяти з цим страхом. Залитий сонячним промінням, Дояр лежав горілиць на Гітариному ліжку та пробував уявити, як почувається людина, коли кирка пробиває їй горло. Зображав у своїй уяві фонтан темно-червоної крови, застановлявся, чи кашлятиме ця людина, — і все надаремно. Важелезним каменем страх лежав на його грудях.
Дояр заплющив очі й затулив рукою обличчя. Світло заважало зосередитися. А тепер у тіні руки, у пітьмі він бачив безліч кирок. Падали, сипалися, прудкіші від дощових краплинок, що їх змалку Дояр пробував ловити язиком.
П’ять годин тому він, мокрий як хлющ, стояв перед входом до Гітариної домівки. Літній дощ періщив у вікно, краплинки здавалися малесенькими сталевими кирочками. Дояр постукав у двері.
— Хто там?
Голос був з відтінком ворожости. Завжди перш ніж відчинити двері на стукіт, Гітара питав, хто прийшов.
— Це я, — відповів Дояр. Почекав, поки клацнуть усі три замки.
Увійшов до кімнати, щулячись у промоклій до нитки куртці.
— Гітаро, маєш щось випити?
— Добре знаєш, що не маю. Нащо питаєш? — усміхнувся Гітара.
Його золотисті очі на мить затуманились. Друзі нечасто бачилися після суперечки про Гоноре й Алабаму. Ця звада очистила їх обох. Тепер вони поводилися вільно, вже не було потреби вдавати й прикидатися. Одного разу в розмові дійшло до суті цієї звади, і словесні випади були повні добродушного гумору. А по тому їхня дружба піддавалася іншим, вагомішим випробуванням. За останніх шість місяців Дояреві кілька разів загрожувала небезпека, і Гітара щоразу виручав його.
— То зроби кави, — сказав Дояр і тяжко, по-старечому, сів на ліжко. — Чи довго ти отак триматимешся свого?
— Навіки. З отим покінчено. Ані краплі. А якби так чайку?
— О Ісусе!
— Розсипного чайку. Б’юся об заклад, ти гадаєш, що чай росте в пакетиках.
— О Христе!
— Так, як луїзіанська бавовна. Негри, що її збирають, носять запаски й обмотують голови тюрбанами. По всій Індії ти тільки те й бачиш, що кущі з розквітлими маленькими білими пакетиками. Правильно кажу?
— Запар мені чаю, Гітаро. Й усе. Не треба географії.
— Не треба географії? Гаразд, хай буде по-твоєму. А якби так трохи історії до чайку? Або трішки соціополі... Ні. Все одно це географія. К бісу. Здається, Дояре, що все моє життя — географія.
— Чи ти миєш хоч вряди-годи баняки, перед тим як кип’ятити в них воду?
— Наприклад, я тепер живу на Півночі. Перше питання, що спадає мені на думку: Північ відносно чого? Звичайно, відносно Півдня. Отже, є Північ, бо є Південь. Але чи означає це, що вони чимсь відрізняються? Аж ніяк! Південь — це просто те, що південніше від Півночі...
— Та не сип чаю в окріп! Треба навпаки — запарювати чай окропом. В чайнику, чоловіче. В чайнику!
— Але тут є одна невеличка різниця, варта уваги. Корінні північани перебірливі в їжі. Тобто не в їжі. Насправді їм плювати на те, яка ця їжа. Вони звихнулися на всіляких цяцьках-витребеньках. Знаєш, що я маю на увазі? Чайнички, чашечки й інший мотлох. Їй-бо, схибнулися на тих чайничках. Ну а сам чай? Та вони не можуть розрізнити «Ерла Ґрея» і ліптонського чаю в пакетиках.
— Я хочу
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пісня Соломона», після закриття браузера.