Читати книгу - "Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордон України"

змінилася діаметрально. За підсумками Першої світової війни Східна Галичина вважалася частиною нелегітимної держави (Австро-Угорщини), а Наддніпрянщина — легітимної (Росії). Тепер Львів став частиною легітимної Польщі, а Київ — напівлегітимного СРСР. До того ж Східна Галичина зникла як окреме адміністративно-територіальне утворення, розчинившись у трьох польських воєводствах, а Наддніпрянщина навпаки чітко оформилася територіально у вигляді Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР). Ідея визволення України серед прихильників ревізії паризьких мирних договорів тепер здебільшого асоціювалася з очікуваним розпадом Радянського Союзу.

Укладанням Ризького договору з російськими та українськими більшовиками польська сторона порушила умови Варшавської угоди з УНР, отже, вимога про відмову від Галичини і Західної Волині більше не зобов’язувала еміграційний уряд Петлюри. Та проте єдино можливим шляхом визволення України петлюрівці вважали продовження політики у фарватері антибільшовицького польсько-румунського альянсу. У березні 1921 р. на засіданні Ради УНР у Тарнові Симон Петлюра і всі присутні висловилися «за стабілізацію України без наміру вимагати визнання Східної Галичини та Північної Буковини українськими землями». Напередодні своєї трагічної загибелі 1926 р. Симон Петлюра писав: «Я вірю і певний, що Україна як держава буде. Може, не зразу такою великою, як нам хотілось би, але буде. Думаю я, що шлях для Української Державности стелеться через Київ, а не через Львів. Тільки тоді, коли Українська Державність закріпиться на горах Дніпра й біля Чорного моря, тільки тоді можна думати про збирання українських земель, захоплених сусідами. Інша політика — це мрії, нереальні комбінації, що призведуть до того, що ніякої України не буде».

Однак полонофільська позиція уряду УНР залишилася на узбіччі українського суспільно-політичного життя міжвоєнного періоду. 1923 р. Комуністична партія Східної Галичини була перейменована на Комуністичну партію Західної України (КПЗУ). У відозві Центрального комітету КПЗУ в січні 1924 р. містився заклик до возз’єднання Західної України із УСРР, при чому Комуністична робітнича партія Польщі, частиною якої вважалася КПЗУ, не заперечувала. У відозві Українського національно-демократичного об’єднання[10] з приводу свого заснування (11 липня 1925 р.) зазначалося, що Галичина з Лемківщиною, Волинь із Поліссям і Холмщина з Підляшшям мають відмінний український характер, що це історична й сучасна неподільна власність українського народу. У цій відозві також висловлювалося сподівання на перетворення УСРР на справжню українську державу, яка зможе об’єднати також західноукраїнські землі.

Ідею соборності України продовжував відстоювати також колишній голова Центральної Ради Михайло Грушевський після свого повернення до СРСР в 1924 р. На той час він зосередився на академічній кар’єрі в наукових установах радянської України. У промові з нагоди святкування власного 60-річчя у жовтні 1926 р. Грушевський закликав до об’єднання всіх українських земель в одній «українській робітничо-селянській державі», під якою розумілася УСРР. Він перераховував українські міста під контролем Варшави: Холм, Львів, Острог, Луцьк. Навіть лідер українських націоналістів Євген Коновалець заявив 1928 р., що інтервенція проти СРСР «віщує тільки братовбивчу війну» між українцями, й навіть вважав, що «на випадок, коли не буде заздалегідь Гарантована самостійність України, тоді ліпше нам боротися хоч би по стороні большевиків за соборність».

Однак після офіційного створення Організації українських націоналістів (ОУН) у лютому 1929 р. її керівники відразу зайняли антибільшовицьку позицію. Старе гасло «від Сяну по Кавказ», проголошене Юліаном Бачинським, увійшло до слів Маршу українських націоналістів, написаного 1929 р. Олексою Бабієм як гімн ОУН:

Веде нас в бій борців упавших слава.

Для нас закон найвищий і наказ:

«Соборна українська держава —

Вільна й міцна, від Сяну по Кавказ».

Для більшості українських організацій у Польщі моментом істини став Голодомор 1932—1933 рр. Після цього остаточно зникли надії на УСРР як на зародок української державності над Дніпром.

Офіційна Варшава воліла більше не називати Прикарпаття Галичиною. У часи першої Речі Посполитої (до 1772 р.) галицькі українські землі входили до складу Руського воєводства, але ця назва ще більше вказувала на неприємні етнополітичні обставини. Тож Варшава стала трактувати українську Галичину як частину Східної Малопольщі (Małopolska Wschodnia), адміністративна єдність якої була порушена поділом на три окремі воєводства: Львівське, Тарнопільське та Станіславівське. Для того, щоб стерти з карти сліди кордонів, на які претендували українські держави з 1918 р., Холмщину включили до Люблінського воєводства, а межі Львівського воєводства поширили на заході на 9 суто польських повітів аж до Вісли.

Крім адміністративного розмивання етнографічної польсько-української межі, Варшава вдалася до зміцнення старого російсько-австрійського кордону на відтинку Бугу та Збруча, що розділяв українські землі Волинь та Галичину — так званий «Сокальський кордон» (за назвою прикордонного міста Сокаль). У середині Польщі це був звичайний адміністративний кордон між Волинським воєводством з одного боку, та Львівським і Тернопільським воєводствами з іншого. Але насправді він відокремлював більш національно свідому і політично активну Галичину від спокійної провінційної Волині. Щоб не допустити поширення антипольських галицьких впливів на Волинь, місцева адміністрація цілеспрямовано обмежувала можливості для контактів українських організацій через «Сокальський кордон». Разом українські та білоруські території, які Польща змогла втримати на схід від «лінії Керзона», дістали назву Східні Креси (Kresy Wschodnie).

Протягом 1930-х рр. «українське питання» широко обговорювалося в середовищі європейської дипломатії. Антикомуністичні кола підтримували план експансії Польщі або Німеччини в СРСР з метою відторгнення України. При цьому були різні точки зору щодо майбутнього статусу відвойованих українських земель: від реалізації конфедеративного проекту Пілсудського до простого перенесення польських кордонів на схід — до Дніпра й Чорного моря. Перспектива військового походу в СРСР сприяла зближенню Варшави з Берліном і була однією з вагомих причин, чому переможці Першої світової війни дозволили Німеччині переозброїтись.

Мюнхенська конференція восени 1938 р. і подальше розшматування Гітлером Чехословаччини призвели до появи польсько-українського кордону в досить несподіваному для Варшави місці: по Карпатах. Віддалена чехословацька провінція Карпатська Русь стала автономною Карпатською Україною, яка 15 березня 1939 р. проголосила незалежність. Поляки сприймали незалежне Закарпаття як німецький плацдарм, з території якого можна розігрувати українську карту як проти радянської Наддніпрянщини, так і в польській Галичині. Галицькі українці, переважно члени ОУН, масово переходили кордон і приєднувалися до військових загонів Карпатської Січі. З точки зору Варшави, більш бажаним було сусідство з угорцями, а не з українцями. Коли війська Угорщини окупували Карпатську Україну в березні 1939 р., Польща всіляко вітала й підтримувала дії Будапешта. Мине кілька місяців, і Польща сама буде окупованою.

Початок Другої світової війни

У квітні-серпні 1939 р. в Москві тривали переговори між СРСР, Францією та Великою Британією щодо укладення угоди про взаємодопомогу — на випадок військової агресії