Читати книгу - "Готель Велика Пруссія"

— Можна зайти? — не вітаючись, запитав комісар.

— Адаме... Ти так рано. Ну звісно, заходь...

Жінка відійшла вбік, пропускаючи його до передпокою.

— Вчора я отримав твою записку, — заходячи, сказав Вістович, — вирішив не зволікати.

— Не зволікати з чим? — перепитала вона, проводячи гостя до вітальні.

— З відповіддю.

— Ти дізнався щось про... той випадок?

— Навіть більше, ніж сподівався.

Вістович роззирнувся, намагаючись вгадати, де зараз Хільда. Здогадавшись про його думки, Анна промовила:

— Моя подруга пішла сьогодні рано-вранці. Можеш говорити вільно, ми тут самі.

Комісар пильно подивився їй в очі.

— Анно, чому ти збрехала мені?

Запитання подіяло на неї, мов постріл. Вона сіпнулась і якусь мить не змогла знайти слів для відповіді.

— Про що ти? — прошепотіла нарешті актриса.

— Ти ж знала, про що хотів тебе попередити Лютке, чи не так? Принаймні підозрювала... Натомість мені не прохопилася про це ані словом.

Жінка відвела погляд і певний час спостерігала, як за вікном потроху розсіюється вранішній туман, а потім споглядала свої руки, мовби підходящі слова містилися десь на кінчиках її пальців.

— З чого мені почати? — питала радше сама себе, але Вістович відповів:

— Наприклад, з того, як ти втрапила в це дурнувате «Братство полум’я».

— Коли я опинилася у Берліні, то потребувала впливових друзів. Когось, хто допоміг би надійно тут влаштуватися й допомогти, якби... виникли проблеми. Я познайомилася з одним колекціонером... не можу згадати його імені.

— Лютцендорф, — підказав комісар.

— Саме так. Звідки ти знаєш?

— Він, здається, був першою жертвою у цьому «вогненному ланцюжку».

— Так, він загинув. Згорів живцем...

Анна потягнулася за склянкою з водою, що стояла на столі, й випила все одним ковтком.

— До цього братства належать доволі впливові люди. Мене мало обходили філософські промови, які виголошували на тих зібраннях, — продовжила жінка, — цікавили тільки можливі зв’язки.

— І все-таки — про що там ішла мова? — поцікавився комісар.

Анна важко зітхнула.

— Про те, що наближається кінець світу, що ми не гідні постати перед Творцем з усім нашим духовним брудом... Що очистити може лише...

— Вогонь?

— Так.

— Попервах я навіть дослухалася до слів цього росіянина, графа Дємідова. Він уміє красномовно говорити, а потім це збіговисько почало мене лякати. Особливо після смерті цієї милої фрау Заславської.

— Тієї, що наклала на себе руки? — комісар пригадав статтю про самоспалення в Ляйпцизі.

— Так... — Анна ледве стримала сльози.

Вістович дістав із кишені фотопортрети Штефана Дрезена та Фелікса Ціммермана і поклав їх на стіл перед Анною.

— А цих двох ти пригадуєш? Були вони на ваших зібраннях?

Якусь мить жінка уважно приглядалася до світлин, а тоді ствердно кивнула.

— Один, здається, банкір, а інший фабрикант. Точно не пригадую.

— Були банкіром і фабрикантом, — безжально виправив її комісар, — вони обидва також мертві. Бачиш, дивним чином гинуть всі, хто був причетний до цього товариства. А бідолаха Лютке просто хотів попередити, що ти можеш бути наступною.

Очі актриси наповнилися жахом.

— Не треба було приховувати цього від мене, — підводячись, сказав комісар, — тепер ми обоє в халепі.

— Що мені робити, Адаме? — благально запитала Анна.

— Сьогодні ж пакуй валізи і їдь подалі з Берліна. І бажано за межі Німеччини. Можеш повернутися до Лемберга...

— Ти ще тут залишишся? — сказала вона, пропускаючи повз вуха останнє речення.

— Ненадовго. Мене також змушують виїхати.

Біля самих дверей він озирнувся й востаннє на неї подивився. Цій жінці пасував розпач. Жодна емоція ніколи не псувала її вроди.

VIII

Позен

8.11.1905

Позенський люксовий готель «Велика Пруссія» на Вільгельмштрассе славився тим, що бурбон найвищого ґатунку сюди постачали прямісінько з Америки. Здоровенні діжки з цим чудовим напоєм вантажили на пароплав у Нью-Йорку і розвантажували за тиждень у Гамбурзі, звідки вони прямували до Позена. Шлях до гурманських ротів і горлянок не близький, але вартий того, бо декотрі поціновувачі такої добірної випивки готові були переплачувати ледь не вп’ятеро.

Вістович трохи потримав у руках склянку з грубезним дном, наповнену бурбоном на чверть, а потім з насолодою зробив перший ковток. Алкоголь приємно вжалив губи і божественним полум’ям запалав у горлі. Потім проник у нутро, зігріваючи і заспокоюючи, здавалося, саму душу. Понад усе комісарові хотілося зараз опинитися зі своєю склянкою де-небудь наодинці. Наповнити її знову, коли вона спорожніє, вихилити другу, потім третю. Впитися врешті-решт, розбавляючи випивку лише цигарками, і досягнути блаженного стану, коли найважчі думки стають легшими за ефір... Втім, замість цього львів’янин мусив сидіти у скрипучому шкіряному кріслі й бачити перед собою чотирьох мовчазних чоловіків, що потягували зі склянок той самий чудовий бурбон і курили дорогі сигари. Він добре їх знав, попри те, що наживо бачив уперше. У папці, що передав йому в Берліні Удо Вінкель, зберігалися фотографії та біографії кожного з них. Якраз поряд із посмертними світлинами Ціммермана, Дрезена й Лютке та детальним описом обставин, за яких було знайдено тіла.

Вістович іноді поглядав поверх мовчазних голів навпроти й бачив яскраво освітлений боксерський ринг, де за півгодини зійдуться двоє першокласних бійців: Ромко Лисак з Лемберга і позенець Маркус Щипак. При вході до клубу кожен охочий міг зробити ставку на того чи іншого, а імпресаріо, не шкодуючи зусиль і красномовства, розповідав, що ці двоє — справжні відчайдухи. Своїх попередніх суперників на цьому самісінькому рингу вони практично знищили, розірвали на шмаття, вибили з них душі. А то ж були справжні зарізяки!

Ім’я Ромка Лисака зашкребло Вістовичу слух. Авжеж, це був той самий його попутник з берлінського поїзда. Так от чому молодий боксер не зізнався, чого їде до Позена. Безперечно, участь у таких поєдинках має бути таємною.

— Цей Лисак походить з Ґаліції, — зробивши таємничу мармизу, розповідав комусь імпресаріо. — Чи ви знаєте, дорогенькі, де знаходиться той край? Аж на Півночі. І вкритий він цілорічно снігом...

— А ви, здається, також з Лемберга? — хмикнувши від почутої нісенітниці, запитав комісара Ніцпон.

Вістович кивнув.

— Так, із Півночі, — він радо розпочав розмову, бо мовчанка була незручною і здавалася безглуздою.

Присутні реготнули.

— І як просувається ваше