Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

Але якщо його слова і не були цілковито щирими, то його мета була такою, і, відчуваючи, що його доводи таки справили певне враження на Анну, він повернувся до них декілька годин по тому, коли шлюп знову кудись плив, імовірно, до острова Джеймса.

— Благаю тебе, подумай тільки про одне: відставивши вбік Здоровий Глузд, скажи, чи є щось на землі, що ти цінуєш? Припустімо, що ми зараз у безпеці в Енн-Арундел-Тауні, чого б тоді тобі хотілося?

— Кілька років спокою, — відповіла Анна, не вагаючись. — Не треба мені ніяких маєтків, і навіть чоловіка, бо ж… бо ж все одно Генрі не може бути моїм. Зрештою, яке то все має значення після усього, що сталося? З часом, можливо, на небосхилі заманячать нові цілі, але зараз я б хотіла прожити декілька років у цілковитому спокої.

Ебенезер неспокійно поворушився.

— І я всім своїм серцем прагну до цієї мрії! Але стривай, я ось що хочу сказати: якщо хоч щось у житті має для нас цінність, тоді ми не повинні полишати намірів доскочити свого.

Він відчув, як Анна тремтить.

— Воно не варте тих зусиль!

— Тоді не варте й інше.

Вона зросила слізьми його руку.

— Якщо я маю стерпіти те, що на мене чекає, тоді я міняю своє бажання: я б хотіла, щоб ми були єдиними людьми на всій землі!

— Єва і Адам? — лице поета спалахнуло. — Хай буде так; але тоді ми мусимо також бути і Богом і збудувати наш всесвіт, щоб помістити туди наш Сад.

Анна стисла йому руку.

— Тобто я хочу сказати, — мовив він, — що ми мусимо чіплятися за життя і кожної хвилини шукати нагоди втекти…

Анна похитала головою.

— Скоро вони тебе приріжуть і викинуть на корм рибам, а мене… Ні, Ебене! Ця година — оце і є все наше майбутнє, а цей темний закамарок — то наш єдиний Сад. Ось-ось вони видеруть у нас нашу невинність…

Він відчув на собі її погляд.

— Боже правий!

Саме цієї миті згори пролунав крик, на який у відповідь звідкілясь здалеку долинув інший — кораблі зустрілися.

— Поквапся! — вигукнула Анна.

Поет простогнав.

— Пробач мені, але…

Анна пронизливо скрикнула і порачкувала вглиб трюму; декілька хвилин по тому, коли підняли ляду люка й опустили вниз ліхтар, що освітив східці, Ебенезер помітив, як вона тремтить в обіймах місіс Рассекс.

— А тепер, — сказав той, хто тримав ліхтаря, — мені б не хотілося вам тут усе псувати, але капітан Еврі чекає на палубі й хоче з вами всіма поговорити. Він пообіцяв, що одразу ж віддасть леді на тортури, якщо ви тут баритиметесь, тож будьте слухняними, панове.

Мить повагавшись, бранці, яких стали підганяти Генрієтта і місіс Рассекс, підкорилися наказові. Уже споночіло, і з заходу дув сильний холодний вітер; попри безлад в голові, Ебенезер здивовано помітив, що шлюп не кинув котву, а був у положенні левентик, у мертвій зоні, неподалік від корабля піратів, чиї вогні світили на відстані кількох сотень ярдів попереду. Слай і Скеррі підібрали декількох чоловіків, а бранцям звеліли згуртуватися у середній частині судна і нікуди не рухатися, поки судно знову вирушало в путь. Поетові дещо відлягло від серця — може, їх взагалі не збираються перевозити на інший корабель?

Капітан Керн, що проходив поруч, підкріпив його надії.

— Я маю провести капітана вгору Затокою, — пробурмотів він, — бо інакше його можуть вгледіти, а корабель захопити. — Він більше нічого не міг їм сказати, бо пірати послали його на корму пильнувати за грота-шкотом. Капітан Слай і капітан Скеррі, зневажливо посміхаючись, попрощалися з бранцями і шлюпкою відплили до свого корабля, що, вочевидь, був разом з «Фенсі» Еврі біля острова з підвітряного боку. Темрява заважала Ебенезеру побачити ватажка тих, хто тепер тримав їх у полоні й, сидячи біля стерна, наказав одному зі своїх двох помічників стежити за клівером, а іншому — худорлявому юнаку з білявою бородою, який більше скидався на сільського хлопця, ніж на пірата, — сторожити бранців. Коли Ебенезер підняв руку, щоб обійняти Анну за плечі, вона відсахнулася від нього, неначе він і сам був піратом.

— Ану тримайся подалі, приятелю, — з погрозою в голосі мовив охоронець. — Це дільце ти залиш для нас.

Жінки збилися докупи біля щогли: двоє молодших досі шморгали носами й скімлили, але місіс Рассекс, бачачи, що до найгіршого справа ще не дійшла, зберігала досить самовладання, щоб обійняти та спробувати втішити обох дівчат. Хай що там мав на думці капітан піратів, було очевидно, що це для нього не така вже й нагальна справа, як капітан Скеррі (який і вигнав бранців з трюму) змусив їх повірити; упродовж цілої години троє чоловіків, хапаючи дрижаки, мовчки стояли під дулами пістолів вартівників, тоді як шлюп, прямуючи на північ, котився вперед широкими просторами Чесапіку. Вітер був свіжий, і хитавиця в Затоці — доволі помітна; місячне світло затуляли гнані на схід рвані хмари. Нарешті зі сторони стерна пролунав голос: «Ну добре, містере Шенноне, приведіть-но сюди на корму джентльменів».

Боячись того, що чекає на них попереду, Ебенезер захотів востаннє поцілувати Анну; він завагався, але врешті-решт вирішив не ризикувати й не викликати невдоволення у вартівника, однак увесь шлях до корми подумки картав себе за свою сором'язливість. Невеличке світло, що горіло біля нактоуза, висвітило капітана Керна, який, увесь напружившись, стояв біля стерна, і відкрило лице сумнозвісного Довгела Бена Еврі: це був чоловік із сумними очима й обличчям мов у гончака, зовсім не грізний на виду, шатен зі скромненькою борідкою та підкрученими догори вусами.

— Добрий вечір, джентльмени, — мовив він, майже не відриваючи очей від компаса. — Я вас довго не затримуватиму. Чи не скажете, капітане Керн, що у нас лежить на траверсі?

— По правому борту, — буркнув капітан, — якщо не наскочимо на мілину, почуєте шум прибою з підвітряного боку.

— Чудово. — Капітан піратів насупив чоло і посмоктав люльку. — Еге ж, а ось і прибій; ви напрочуд гарний лоцман, капітане Керн! Ну, а тепер, джентльмени, у мене