Читати книгу - "Українське письменство"

А серце, так: ти ж той листок єдиний На гілці всеземної деревини…

Цитату виписано з сонета Рильського (стор. 47 книжки «Крізь бурю й сніг»). В поезії перед нами образ світового ясена Іґдразиля, що ми всі тільки листки на ньому; і ні про що інше виписані рядки не свідчать, як про споєність частини з цілим, одиниці з масою.

Зумій же чуть, як переходять соки Крізь дерево плодюче і високе, Спізнай, яка у цілім глибина.

І от на таких цитатах, чотирьох сумнівних, а двох невиразних і блідих («Тепер такий самотній я», «Мамо, сива мамо, що за самота?»), будується висновок про мистецьку самотність «неокласиків» та ще й пересторога їм робиться, що «така самотність за наших часів може перейти в приховану ворожість до «бруду», до «плебсу», до того profanum vulgus, що його римський поет Горацій, улюбленець Зерова, «ненавидить і держить осторонь» від себе. «Може перейти» — це ще не біда. От коли б т. Загул доказав, що перейшла… А що Горацій заявляв «Odi profanum vulgus et atceo», то не що інше писав і Пушкін в своїй «Черні» і в своїм сонетові «Поету». Невже ці вірші кидають тінь на російських цінителів Пушкіна, як Троцький або Сосновський?.. Ні, «плебсу» неокласики не відкидають від себе; що ж до «бруду» і «в тому числі» до нечистої арґументації брошури «Література чи літературщина?», то тут вони справді мають ворожість, і навіть не приховану, а явну.

Але досить про одрив від мас, від сучасності та про мистецьку самотність неокласиків. Перейдімо до питання, що стоїть в найтіснішому з ним зв’язку, до питання про неокласичну літературщину.

Характерно, що це, як показує назва наукової роботи Загула, центральне обвинувачення ніде не сформульоване з належною ясністю та докладністю. Але такий вже з Загула прокурор, початкуючий, недосвідчений, — прокурор, у якого легше доглядіти ліричне зафарблення, аніж логічну структуру обвинувачення.

Найвиразніше закид щодо літературщини подано в словах уже цитованих: поезія неокласиків є «література на ґрунті літератури… література безцеремонних запозичень та ремінісценцій… не стиль, а стилізація». Сюди ж, до цієї формули тяжить і те спостереження, що неокласики люблять одягати свої настрої в одіж далекої старовини і тим подібні стають до захожих різьбярів, що нічого спільного не мають з нашим народом і нашою сучасністю: «для них наш народ — скити, а отчизна — далека Еллада». Сюди ж належать і закиди в надмірному захопленні міфологічною та географічною номенклатурою давньої Греції, цими, як каже Загул, «Тифрестом та Олімпом», «Етою і Летою».

Гадаю, що це обвинувачення може стосуватися, головне, до одного з неокласиків — Зерова та ще хіба до Бургардта, що опублікував досі два-три ориґінальні вірші і в одному з них характеризує нашу добу образами великого переселення народів.

Що ж, можу посвідчити: відносно свого поетичного хисту Зеров тримається дуже поміркованої думки і, коли б до поетів у нас ставилися вимоги великі й серйозні, певно, ніколи б не надрукував своєї «Камени». Він і сам признає за собою відсутність ліричної безпосередності, і Загула, як автора «Нашого дня», запрошує зробити те саме. Але разом з тим він мусить застерегти свого суворого критика, що навряд чи годиться так легко, як він, орудувати терміном «літературщина». Візьмім для прикладу згаданий вірш О. Бургардта:

Ой, так само у присмерках давнього Риму Дикий вітер гуляв у розірваних хмарах, Лютий грім над полями зчорнілими гримав І грозою літав яснозбройний Аларих.

Коли б т. Загул міг мені довести, що цей вірш написаний ради самого способу зіставлення, ради прикладу стилістичного або літературної забави, без тіні внутрішнього заінтересування, я, може б, і приєднався до його присуду. А так, — це така ж література, як і все інше. І я жодної причини не бачу, чому я не міг описати нашого з Бургардтом життя у торговельному, спекулянтському по термінології 1920—1921 р. містечку, як становище двох захожих різьбярів у пів-варварській Ольвії. Чому це такий злочин, коли я, скажемо, дрібну метушню авторських самолюбств в українській поезії перенесу на ґрунт давньої Олександрії: