Читати книгу - "Друга одіссея"

class="p">Людський розум має дивовижну здатність адаптуватися: за якийсь час навіть найнеймовірніші речі стають звичними. У якусь мить команда «Леонова» припинила звертати увагу на неймовірне середовище, у якому вони перебували, можливо, несвідомо намагаючись зберегти здоровий ґлузд.

Доктор Гейвуд Флойд часто думав, що в тому випадку Вальтер Керноу трохи перестарався, намагаючись бути душею компанії. І хоча саме Керноу розпочав те, що Саша Ковальов пізніше охрестив «колективною сповіддю», він, напевно, не планував нічого такого. Ця тема несподівано зринула, коли Вальтер висловив загальне невдоволення умовами невагомості, у яких їм випадало користуватися вигодами сантехніки.

— Якби я мав одне-єдине бажання, — проголосив він на щоденній «Нараді о шостій», — то загадав би покиснути в любенькій ванній з ароматом сосни, і щоб із цієї ванни стирчав тільки мій ніс.

Коли стихли схвальні вигуки й скрушні зітхання щодо нездійсненності цієї мрії найближчим часом, Катерина Руденко прийняла виклик.

— Яке витончене декадентство, Вальтере, — зітхнула вона з жартівливим осудом. — Ти немов той римський імператор. Якби я була на Землі, то обрала б щось активніше.

— Наприклад?

— Умм… Подорожі в часі дозволено?

— Якщо бажаєш.

— Маленькою дівчинкою я їздила на канікули до колгоспу в Грузію. Там жив огир кольору паломіно[16], якого голова придбав на гроші, зароблені на місцевому чорному ринку. Той старий негідник умів спекулювати, але я його любила, бо він дозволяв мені пускати Александра учвал через усе село. Я справді могла вбитися, та це найдорожчий з моїх земних спогадів.

Запанувала задумлива тиша, потім Керноу спитав:

— Ще є охочі?

Усі, здавалося, так поринули у свої спогади, що на цьому гра могла й завершитися, якби її не поновив Макс Брайловський.

— Я полюбляв підводне плавання. Це було моє хобі у вільний час. Добре, що мені вдалося його зберегти протягом космонавтських тренувань. Я пірнав у тихоокеанських атолах, біля Великого бар’єрного рифу, у Червоному морі: коралові рифи — це найпрекрасніше місце у світі. Проте найкраще я запам’ятав зарості бурих водоростей поблизу узбережжя Японії. Це немов собор під водою, а сонце просвічує крізь неймовірні листки. Загадково… магічно. Я більше ніколи такого не бачив; можливо, наступного разу враження будуть інші. Та хотілося б спробувати.

— Добре, — мовив Вальтер, який, очевидно, призначив себе ведучим церемонії. — Хто наступний?

— Мені не доведеться довго міркувати, — сказала Таня Орлова. — Большой театр, Лебедине озеро. Але Василій не погодиться, він ненавидить балет.

— Значить, нас уже двоє. А що вибереш ти, Василію?

— Я хотів сказати про дайвінг, але Макс мене випередив. Тож піду в протилежну сферу — планеризм. Шугати між хмарами літнього дня в цілковитій тиші… а втім, не зовсім у цілковитій — потоки повітря навколо крил можуть видавати достатньо голосні звуки, особливо коли знижуєшся. Оце і є насолода Землею — літати над нею, немов птах.

— Женю?

— Це просто. Я хотіла б кататися на лижах у Памірі. Обожнюю сніг.

— А ти, Чандро?

Щойно Вальтер запитав це, як атмосфера помітно змінилася. Хоча минуло досить часу, Чандра все ще був на кораблі чужинцем — ідеально ввічливий, навіть привітний, але нічого особистого.

— Коли я був хлопчиком, — повільно промовив науковець, — мій дідусь брав мене в паломництво до Варанасі, Бенарес. Якщо ви там ніколи не були, боюся, ви не зрозумієте. Для мене, для багатьох індійців, хай якою є їхня релігія, навіть сьогодні це місто — центр світу. Одного дня я планую туди повернутися.

— А ти, Миколаю?

— Ну, я люблю море й небо і хотів би їх поєднати. Моїм улюбленим спортом був віндсерфінг. Боюсь, я надто старий для цього зараз, але хочу спробувати.

— Залишився тільки ти, Вуді. Що обираєш?

Флойд відповів, не замислюючись; ця спонтанна відповідь здивувала його самого так само, як і інших.

— Мені все одно, де бути на Землі, якщо поряд мій малий син.

До цього нічого додати. Сеанс завершено.

Розділ 28. Розчарування

— Ти переглядав усі технічні рапорти, Дмитрію, тож розумієш наше розчарування. Ми не дізналися нічого нового зі своїх тестів та вимірювань. Заґадка просто дрейфує навпроти нас, затуляє нам півнеба й повністю нас ігнорує.

Утім, це не може бути інертне, покинуте космічне тіло. Василій каже: щоб залишатися тут, у нестійкій точці лібрації, треба докласти неабияких зусиль. Інакше плиту віднесло б звідси віки тому, так само, як починало відносити «Діскавері», й вона увігналася би в Іо. Тож що нам тепер робити? Ми не маємо ядерних вибухових пристроїв на борту, а якби й мали, то це було б порушення конвенції UN’08, параграф 3, чи не так? Я просто жартую.

Тепер перебування тут усе менше нас тішить, а вікно для подорожі додому відкриється через тижні, тож ми знуджені й розчаровані. Не смійся, можу собі уявити, як це звучить для тебе десь там, у Москві. Як може освічена людина нудьгувати серед найбільших див, що їх будь-коли бачило людське око?

Із цим важко посперечатися. Наш моральний дух підупав. Досі ми всі були безсоромно здорові. Зараз майже всі хворіють чи то на застуду, чи на розлади шлунку, чи на виразки, які не гояться, попри всі порошки й пігулки Катерини. Вона вже перестала нам їх давати і лише сварить нас останніми словами.

Саша намагається нас розважити серією стінгазет на корабельній дошці. Їхня головна тема — ВИКОРІНЕННЯ РУСЛІШУ! У цих стінгазетах Саша перераховує жахливі покручі з обох мов, що їх, як він стверджує, підслухав за нами, неправильне вживання слів в обох мовах тощо. Коли повернемося додому, усім нам, очевидно, знадобиться лінгвістична реанімація, кілька разів я заставав твоїх співвітчизників, коли вони теревенили англійською, навіть не тямлячи цього та вставляючи слова з рідної мови лише в особливо складних випадках. Іншим разом я сам зловив себе на тому, що розмовляю російською з Вальтером Керноу, і ми обидва кілька хвилин цього не помічали.

Нещодавно сталася ще одна незапланована пригода, яка може засвідчити наш психологічний стан. Посеред ночі ввімкнулася протипожежна сигналізація, бо спрацював датчик диму. Виявилося, що Чандра якось проніс на борт свої термоядерні сигари й не зміг більше опиратися спокусі. Він викурив одну в туалеті, немов винуватий школяр.

Звісно, Чандра був жахливо присоромлений; усі інші після паніки перших хвилин реготали до сліз. Ти ж знаєш, бувають такі, зовсім не смішні для інших жарти, які змушують гурт начебто інтелігентних людей лягати зо сміху. Протягом кількох наступних днів щойно хтось нагадував про вогник сигарети, як усі вибухали сміхом. Особливо безглуздою цю ситуацію робить те, що ніхто й не заперечував