Читати книгу - "Теплі історії в конвертах"

Були, щоправда, помилки. Марійка з нашого класу зовсім слова забула, розхвилювалася. Та після всього, коли ми зійшли зі сцени, до неї підбіг її батько, підхопив на руки, закружляв.

— Ти така в мене красуня й виступала, як справжня артистка. Розумничка. Як же я пишаюся тобою...

Йому неважливо було, помилилася вона чи ні, добре виступила чи не дуже, — вона для нього була найкращою, тою, якою він пишався. Його донечкою.

Я згасла... Не заздрила, ні... Відчула таку ж потребу отакої ж підтримки та захоплення, просто мною, просто тому, що я... дочка.

Відчула себе обкраденою, збіднілою і якоюсь неповноцінною. А за що?За що, подушко?Може, ти знаєш?

А може, ти, тату?

Із силою, яка хтозна-де взялася в моїх руках, мабуть, від болю та образи, я обняла ляльку. Єдиний подарунок, який був у мене від тебе, — німецька лялька, що ти мені її передав, щойно пішов від нас. Так і заснула.

Із нею біль наче вщух...

Лист четвертий. Порожнеча. «Недитячий вибір»

Здрастуй, тату.

А зараз напишу про те, що спустошувало. Чи це я хотіла, щоби так було?

Телефон настирливо кликав, не припиняючи співати мелодію, яку я поставила на... тебе.

— Алло...

— Привіт, мала! Цієї неділі хочу запросити тебе в поїздку. Ти завжди хотіла в Карпати. Їдемо? Ти ж іще хочеш туди?

— Хочу. Але не поїду.

— Чому?Що сталося?

— Із тобою — ні, — кинула трубку, не могла стримати сліз. Добре хоч, що ніхто цього не бачить. Адже велика вже, доросла. Цілих тринадцять років. Тільки сліз стримати не можу чомусь. Та коли одна, коли ніхто не бачить, то можна й поплакати.

Карпати... Мріяла ще з дитинства поїхати туди. А потім ми їздили всі разом: мама, ти і я. От зараз би так. Мрія так хотіла заполонити мою свідомість, що я вже майже погодилася сама із собою, майже вирішила дати згоду на поїздку, коли б ти ще раз зателефонував. Але... Дзвінок розірвав мої мрії. Від мами...

— Доню, де ти? Коли прийдеш?

— Привіт! — ковтаючи клубок гіркоти, який підступив до горла, відповіла я, намагаючись здаватися сильною та бадьорою. Адже мамі зараз і так забагато хвилювань. — Я в бібліотеці. Скоро прийду.

— Батько не дзвонив?

— Дзвонив, — спробувала я замовчати причину розмови.

— І що?

— Пропонував їхати в Карпати... — вирвалося само собою.

— А ти що? — голос на тому кінці слухавки відчутно затремтів і стих в очікуванні відповіді. — Поїдеш?

— Не знаю. Я кинула слухавку.

— І я хотіла, мріяла колись, що всі поїдемо...

— Я теж. Добре, мамо. Мабуть, я не поїду. Скоро буду.