Читати книгу - "Грона гніву"

— До біса правдиво,— підтвердив дідо.

Том подивився з призьби надвір.

— А ось і проповідник виходить із-за повітки.

— Найхимерніша молитва,— сказала мати,— яку я за все своє життя чувала — це та, яку він сьогодні вранці проказував. Та й не молитва це зовсім. Просто говорив, розповідав, але кожне слово осіняло благодаттю.

— Він кумедний,— сказав Том.— Кумедно всякчас говорить. Хоча начебто сам до себе. Але не вдає того, ким не є.

— А ти йому в очі зазирни,— сказала мати.— На новохрещеного схожий. Й очі проникливі — ніби його щойно охрестили. А ходить опустивши голову, в землю дивиться. Ніби щойно охрестили його.

Вона замовкла, бо Кейсі наближався до дверей.

— Вас так сонячний удар трапить, якщо розгулюватимете отут,— сказав Том.

Кейсі озвався:

— Авжеж... мабуть... так.— Він звернувся раптом до всіх — до нені, діда й Тома.— Я повинен їхати на Захід. Повинен. Як ви, друзі, візьмете мене з собою?

Він замовк, збентежений власними словами.

Мати поглянула на Тома, тому що він як чоловік мав відповідати перший, але той мовчав. Вона дала йому можливість, за його правом, а потім сказала сама:

— Чом би й ні, ми пишалися б. Звісно, зара’ сказати не можу. Татко сказав, що ввечері всі чоловіки зберуться й вирішать, коли їхати. Думаю, не скажемо, доки всі чоловіки не прийдуть і не зберуться: Джон, татко, Ной, Том, і дідо, і Ел, і Конні,— гадаю, вони скоро повернуться. Але місце для вас є, певна, що буде честю вас узяти.

Проповідник зітхнув.

— Я все одно поїду,— сказав він.— Нічого не поробиш. Ходив я тут і бачу: усі хати — пустки, на селі — пустка, увесь край — пустка. Не можу тут більше лишатися. Поїду туди, куди всі. Працюватиму в полі — мо’, тоді буду щасливим.

— А будеш проповідувати? — спитав Том.

— Ні, не буду.

— А хрестити? — спитала мати.

— І не хреститиму більше. Працюватиму в полях, зелених полях, бо хочу бути там, де селяни. Не намагатимуся навчати їх чо’ось. Ліпше сам повчуся. Дізнаюся, чому селяни йдуть у траву, слухатиму їхні розмови, слухатиму їхні співи. Послухаю, як малеча їсть кукурудзяну кашу. Послухаю, як чоловік з дружиною вночі на матраці вовтузяться. Їстиму серед них і серед них повчуся.— Його зволожені очі зблиснули.— Сам упаду в траву з тою, яку обрав, і все буде по-чесному. І лаятимусь, і божитимусь, і слухатиму поезію в балачках. Бо я збагнув: усе довкруж святе. Усе святе, а я цього не розумів. Усе, що люди роблять,— це на добро.

Проповідник скромно сів у холодку біля дверей.

— Не знаю, що ще одинакові робити.

Том делікатно кахикнув:

— Якщо вирішили більше не проповідувати...— почав він.

— Та я просто базіка! — сказав Кейсі.— Нікуди не дінешся. Але не проповідуватиму. Проповідувати — це щось людям утовкмачувати. А я їх запитую. Хіба це проповідь?

— Не знаю,— відповів Том.— Для проповіді й тон голосу важливий, а ще проповідь — це спосіб, як на речі дивишся. Проповідь — гарна річ, якщо тільки після неї людям не припече тебе вбити. Минулого Різдва до нас у Макалістер завітали з Армії Спасіння, добро хтіли приносити. Три години без віддиху на корнетах грали, а ми сидимо. Лагідні до нас були. Але якби з нас комусь заманулося піти, розсадили б нас по одиночках. Ось тобі й проповідь. Добро приносили тим, які закуті й не можуть тобі пику натовкти за це. Ні, ви не проповідник. Тільки тут на корнеті не дудіть.

Мати підкинула хмизу у вогонь.

— Я принесу вам перекусити зара’, але небагато.

Дідо витягнув свій ящик надвір, сів на нього й притулився до стіни, а Том з проповідником стали біля стіни будинку. І тінь простяглася далі від хатини.

Надвечір вантажівка приїхала, підстрибуючи і трусячись у пилу, і ліжко було запорошене, і капот запорошений, а фари затьмарилися ніби червоним борошном. Сонце смеркало, коли вантажівка наблизилася, а земля в його промінні почервоніла, наче густо закривавлена. Ел нахилився над кермом, гордий, серйозний і діловий, а батько і дядько Джон, як і личило головам клану, займали почесні місця поруч з водієм. Інші їхали стоячи в кузові й тримаючись за борти — дванадцятирічна Руті й десятирічний Вінфілд, чиї личка були закіптюжені й дикі, очі втомлені, але збуджені, пальці й куточки вуст — чорні та клейкі від лакричних льодяників, випроханих у батька в місті. Руті, вбрана в рожеву муслінову сукенку нижче колін, була серйозна, як справжня панянка. А Вінфілд був ще дитиням, зі шмаркатим носом, не вийшов з того віку, коли дітлашня бігає за повіткою, збирає та курить недопалки. І коли Руті відчувала свою силу, відповідальність і гідність, пишаючись тим, що в неї формуються груди, Вінфілд був ще хлопчиськом — дикуном і телям. Поруч з дітьми, легко притискаючись до бортів, стояла Ружа Шаронська — погойдуючись у такт їзді, намагаючись приймати поштовхи колінами та стегнами. Ружа Шаронська була в тяжі й тому обережна. Її коси, заплетені й викладені довкруж голови, лежали попелястою короною. Кругле м’яке обличчя, хтиве й принадливе кілька місяців тому, уже змінило вираз на самодостатній усміх, на відчуття власної досконалості, а пухке тіло — м’які перса, живіт, стегна і зад, які раніше звабливо гойдалися, напрошуючись на поплескування та погладжування,— усе тіло раптом стало скромним і поважним. Усі її думки та дії були тепер присвячені істоті всередині — дитині. Вона й тепер балансувала навшпиньках заради дитини. Увесь світ тепер їй здавався при надії, і вона мислила лише термінами материнства і продовження роду. Конні, її дев’ятнадцятирічний чоловік, який одружився з пухкеньким пристрасним бешкетливим дівчиськом, був нині наляканий змінами, які відбулися в жінці, бо не було більше ні котячої дряпанини в ліжку, ні укусів з приглушеним сміхом, ні сліз. Він бачив перед собою врівноважене, дбайливе і мудре створіння, яке соромливо, але впевнено всміхалося йому. Ружа Шаронська була гордістю й острахом Конні. При кожній нагоді, коли міг, Конні торкався дружини, клав на неї руку, або подружжя стояло притулившись, так що чоловік торкався її стегна або плеча, і відчував, що це сприяло близькості, яка починала зникати. Він був гостролицим, худорлявим техаським юнаком, його блакитні очі дивилися то загрозливо, то лагідно, то злякано. Він