Читати книгу - "Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт"

та численні полотна гобеленів; у повітрі нерухомо висів якийсь важкий запах, подібний до бальзаму смерті. Міркуючи, що це смертельне безгоміння навряд чи можна вважати природним, два чаклуни мимоволі пройнялися святобливим страхом. Але, побачивши, що передпокій вежі не стерегло жодне з Малиґрісових створінь, вони піднеслися духом достатньо, аби пройти вперед і почати підійматися сходами до горішніх покоїв. 

Повсюди у світлі розкішних ламп брати бачили неоціненні та дивовижні скарби. Були там столи з ебенового дерева із вирізьбленими чаклунськими рунами, інкрустованими перлами і білими коралами; срібні та оксамитові полотна з майстерними зображеннями на них; скрині з електруму, вщерть заповнені талісманними самоцвітами; крихітні боги з жаду103 та агату104 і високі хрисоелефантинні105 демони. Тут була накопичена впродовж довгих років здобич, і лежала вона звалена на купи та перемішана без усякого ладу, геть недбало, без замка і варти, ніби віддана на розграбунок першому-ліпшому злодію. 

З пожадливим зачудуванням оглядаючи багатства, що лежали навколо них, два чаклуни безборонно та безперешкодно неквапом підіймалися від покою до покою, аж поки зрештою дісталися горішньої зали, де Малиґріс зазвичай приймав відвідувачів. 

Тут, як і будь-де у цій вежі, портали були відчиненими, а лампи горіли так рівно, ніби поринули в якийсь світляний транс. Жага грабунку загорілася в їхніх серцях. Ще дужче осмілівши від позірного запустіння й гадаючи, що у вежі немає вже нікого, крім мертвого мага, брати без вагань увійшли досередини. 

Як і в долішніх покоях, у цій палаті було повно коштовних артефактів, а ще оправлених у залізо та мосяж книг, які містили окультні знання страхітливої некромантії; серед них стояли золоті та глиняні курильниці, а довкола на мозаїчній підлозі у химерному безладді були розкидані фіали з небиткого кришталю. У самому центрі покою в кріслі з первісної слонової кості сидів старий архимаг, втупившись поглядом застиглих, нерухомих очей в оповите чорнотою ночі вікно. 

Найґон і Фустуліс відчули, як їх знов охоплює святобливий страх, адже зараз вони аж надто чітко пригадували тричі лиховісну майстерність, якою володів цей чоловік, його демонічні знання і творені ним чари, із силою яких не могли змагатися інші чаклуни. Примари цих речей постали перед братами, немов останнє некроманське чарування. Опустивши долу очі та прибравши сумирного вигляду, вони вийшли вперед і шанобливо вклонилися. А тоді, згідно з обумовленим заздалегідь планом, Фустуліс, голосно промовляючи до Малиґріса, попрохав у нього пророкувати їм їхні долі. 

Відповіді не було, і, підвівши очі, брати були неабияк заспокоєні виглядом старця, що сидів. Лише смерть могла вкрити старече чоло такою сіруватою блідістю і так зімкнути його вуста, що вони заклякли, наче глибоко промерзла глина. Магові очі були мов дві крижані печери, огорнуті мороком, і не виблискувало в них іншого світла, ніж неясні відображення вогнів у лампах. Під його бородою, що була наполовину срібна, наполовину — чорна, глибоко, ніби від початку розкладу, позападали щоки, являючи очам різко окреслені обриси черепа. Сірі та відразливо зморщені пальці рук, на яких палали очі зачарованих берилів та рубінів, були заціпеніло стиснуті на поруччі крісла, що мали форму вигнутих дугою василісків. 

— Воістину, — пробурмотів Найґон, — тут немає нічого, що могло б нас страшити чи бентежити. Поглянь — це, зрештою, лише труп старого чоловіка, який над усяку міру довго дурив хробака, позбавляючи його належного харчу. 

— Авжеж, — озвався Фустуліс. — Проте чоловік цей свого часу був найвеличнішим з усіх некромантів. Навіть перстеник на його мізинці є надпотужним талісманом. Балас-рубін у перстні на великому пальці його десниці може викликати демонів з пекельних глибин. У томах, які лежать у цім покої, криються таємниці загиблих богів і містерії стародавніх планет. У фіалах містяться патоки, що дарують дивні видіння, та зілля, що можуть оживляти мертвих. І ми вільні обрати собі будь-що з-поміж усіх цих речей. 

Найґон, пожадливо розглядаючи коштовні камені, вподобав собі перстень, який обвивав указівний палець Малиґрісової правиці шістьма кільцями орихалкової змійки, що тримала у роті берил у формі грифонячого яйця. Та хай як він силкувався, усі його спроби відірвати палець старого мага од поруччя крісла, за яке той заціпеніло вхопився, були марними, а не зробивши цього, годі було зняти перстень. Нетерпляче щось пробурмотівши, Найґон дістав з-за пояса ножа та приготувався відтяти палець. Тим часом Фустуліс і собі витягнув ножа та наблизився до другої руки Малиґріса. 

— Чи твоя відвага з тобою, брате мій? — запитав він якимось шиплячим шепотом. — Коли так, то ми можемо здобути навіть більше, аніж оці талісманні персні, бо добре відомо, що чарівник, який досягає такої могутности, як Малиґріс, зазнає́ завдяки цьому повного тілесного перетворення, що обертає його плоть на елементи тонші, ніж ті, з яких складається пересічна людська плоть. І до того, хто з’їсть бодай малесенький шматочок його плоті, перейде частина сили, якою володів цей чаклун. 

Найґон кивнув і схилився над обраним пальцем. 

— Я також мав це на думці, — відповів він. 

Та перш ніж він чи Фустуліс устигли розпочати свій мерзенний чин, їх зненацька налякало злостиве сичання, що, вочевидь, долинало з-за пазухи Малиґріса. Охоплені подивом і жахом, вони відступили, а тим часом з-поза некромантової бороди вислизнула маленька коралова гадюка і, хутко зісковзнувши йому на коліна, спустилася на підлогу, наче звивистий шарлатовий струмочок. Там, згорнувшись кільцями, немовби готуючись завдати удару, вона застигла, роздивляючись злодіїв очима, що були холодні та згубні, ніби краплі замерзлої отрути. 

— Присягаюся чорними шпичаками Таарана! — скрикнув Фустуліс. — Та це ж один із Малиґрісових фамільярів. Якось довелося чути про цю гадюку… 

Розвернувшись, двоє чаклунів хотіли втекти з покою, та щойно намірилися це зробити, здалося їм, що стіни та портал перед їхніми очима віддаляються й підносяться у паморочливу неозору височінь, неначе покій поглинали невідомі глибини. Братів охопило запаморочення; похитуючись, бігли вони і бачили, як маленькі сеґменти мозаїки під їхніми ногами набувають величини величезних плит. Розкидані навколо них книги, курильниці та фіали бовваніли, здіймаючись над головами та заступаючи їм шлях до втечі. 

Найґон, озирнувшись через плече, вгледів, що гадюка перетворилася на велетенського пітона, його багряні кільця хвилеподібно та швидко рухалися підлогою. У колосальному кріслі під лампами, що стали більші за сонця, сиділа грандіозна постать мертвого архимага, порівняно з яким Найґон і Фустуліс були не більші за пігмеїв. Губи Малиґріса були, як і раніше, нерухомо стиснуті під бородою; а його очі досі незмінно вдивлялися у чорноту далекого вікна, але тої миті страхітливі простори покою заповнив розкотистий, неначе грім у небесах, глухий і жахний голос: 

— Ду́рні! Ви наважилися просити мене дати вам пророцтво. То ось вам моє пророцтво — смерть! 

Найґон і Фустуліс,