Читати книгу - "В лабіринтах абверу, Петро Максимович Кропив'янський"

Понад чотири години оповідав про це дзержинець, а курсанти слухали, затамувавши подих. Дещо з почутого тоді час уже вивітрив з пам'яті, багато в чому з'явився власний досвід, набутий в нових умовах боротьби. Та відповідь ветерана на одне з запитань, Клинченко запам'ятав на все життя. І нині часто згадує. Можливо, тому, що люди однакових політичних поглядів, а тим більше однакових професій, схоже почувають себе в аналогічних обставинах.

— …Коли мені ставало нестерпно важко серед тієї білої наволочі, — розповідав старий розвідник, — я тішив себе тим, що граю роль. І чим краще, тим більший успіх. Я твердив собі: вони ж бачать не тебе, а лише твою машкару. Ти воюєш з ними щодня, щогодини, один з ці лою ордою. Машкара розвідника приховує і твою зброю, а це робить її ще більш разючою…

Спогад про цю зустріч діяв на Клинченка завжди заспокійливо, знімав почуття самотності, будив енергію.

І нині, чим ближче підходив їх поїзд до Кракова, тим певнішим здавалося майбуття, бо наставав час діяти.

— Гер доктор, а чи не податися нам прямо на місце нової служби, — запропонував Микола своєму супутникові. — Доведемо відразу новому шефові, що не любимо гаяти часу.

Розмова виникла в зв'язку з тим, що спочатку вони мали намір кілька днів відпочити у Кракові. Долл не став заперечувати і проти нової пропозиції. За годину, поголені, в свіжих сорочках вони вже сиділи в приміщенні колишнього Краківського воєводства, повністю зайнятого тепер численними відділами і службами абвер-штелле Краків.

У просторій приймальні, крім них, не було нікого. В призначену для прийому хвилину, ад'ютант широко розкрив перед ними двері кабінету начальника. Микола входив з трохи піднесеним настроєм. То не була схвильованість невідомістю. Скоріше — гостра цікавість. Ще позаторік і торік, коли німці репатріювали фольксдойче із західних областей України та Буковини, вони під виглядом чиновників для репатріації засилали шпигунів. Пряме відношення до тих, хто протидіяв їм, мав і Клинченко. От тоді й довелося йому вперше почути про нинішнього начальника абверштелле Краків, поріг кабінету якого він переступав. Микола знав, що цей абвері-вець для більшості німецьких агентів відомий як Вольфрін, справжнє ж його прізвище Візер.

Отто Візер народився у східній Німеччині. Кілька поколінь його предків носили військовий мундир. І все інше, що знали тоді наші органи державної безпеки про Вольфріна-Візера, аж до опису його зовнішності, повністю збігалося.

З-за столу підвівся, відповідаючи на привітання новоприбулих, середній на зріст, з бездоганною військовою виправкою офіцер в погонах полковника, років тридцяти восьми-сорока. Худорлявий, сіроокий шатен. На правій щоці — шрам.

Ще пригадувалася характеристика: «Дуже ввічливий, нещирий, підступний…».

Та на згадки вже не лишалося часу. Візер запросив їх сісти й відразу перейшов до справ. Вийняв з великого шкіряного планшета карту південних районів Польщі, де хаотичне нагромадження гірських масивів утворювало польсько-чехословацький кордон.

— Ахтунг! Уважно дивіться сюди, пане Козаченко, — наказав він Клинченкові, схиляючись над картою. — Зверніть увагу на цей квадрат. В одному із ста тридцяти двох населених пунктів, розміщених у ньому, діє наша розвідшкола. Сьогодні кінець лютого. За два тижні ви маєте доповісти мені: назву пункту, число курсантів у школі, прізвище її начальника. Зможете?

— Докладу всіх сил, гер полковник, — відповів Микола, приголомшений несподіваністю завдання.

– І вас не цікавить навіть, нащо мені знадобилося розвідувати власну школу, про яку я й без того все знаю?

— Здогадуюсь!

На запитливий погляд Візера Микола відповів:

— Перш, ніж взяти мене на роботу, хочете перевірити, що я вмію.

— Так! Я звик вірити лише власним атестаціям. Для цього часто ставлю підлеглих у складні умови. Тому карти вам із собою не дам. Все, що в квадраті, треба до ранку запам'ятати. Власного транспорту теж не буде. Доберетеся на чому зможете. Гроші є?

— Небагато.

— Тим краще… Завтра виїздіть. П'ятнадцятого березня подасте моєму заступникові — докторові Доллу писану доповідь про результати ваших спостережень.

На цьому аудієнція закінчилася. Ад'ютант Візера підписав Миколі перепустку й передав наказ Долла чекати на нього в готелі.

Клинченко довго роздумував над можливими мотивами такого несподіваного завдання. «Хочуть простежити, чи не маю зв'язку з резидентом радянської- розвідки, до якого кинусь по допомогу в такій складній ситуації? Мало вірогідно. Тоді не примушували б завтра ж виїхати… Перевірка здібностей розвідника? Напевно так! Чому ж не дали ні карти, ні транспорту, ні навіть грошей на дорогу? Звичайнісінька тактика фашистів: поставити в скрутне становище, дати відчути повну залежність від них. Одним словом, зламати морально. Про це, мабуть, і говорять тепер там, у кабінеті, з Доллом. Ці двоє порозуміються».

— Не ображайтеся за іспит, — сказав увечері Долл, просячи пробачення за Візера. — Це найкращий спосіб продемонструвати шефові: розвідка — ваша стихія.

— Чому ж тоді мене й досі водять у коротких штанцях школяра?

— Востаннє! Даю слово. Вірте мені, що на вас чекає цікаве доручення. Тільки впорайтесь успішно з цією поїздкою. До речі, приніс вам карту. Вранці маєте ЇЇ мені повернути.

Клинченко, однак, над картою не засидівся, — запам'ятав лише кінцеві населені пункти, що обмежували сторони загадкового квадрата. Зате вже у ліжку довго думав над методикою розв'язування задачі. Куди могли гітлерівці заховати школу? У найглухіший закуток? Навряд! Там вона була б надто помітна. Скоріше кудись у порівняно пожвавлений населений пункт, який має до того ж велике, добре ізольоване приміщення. Об'їхати всі такі пункти? Без власного транспорту — це неможливо. Та й часу піде багато. Ні, тут треба знайти якусь ниточку, ухопившись за кінець якої, можна розплутати весь клубок. Попросити кінець нитки в Долла? Не дасть — побоїться Візера. Та й не варто просити. Психологічно не вигідно. Хай і він переконається в розвідувальній», інтуїції свого підлеглого. Та й чи знає вже якісь подробиці сам Долл?

І раптом свідомість наче осяяло. Пригадалася їхня розмова в Берліні, незадовго перед поїздкою до Кракова: «…Я рекомендував вас на посаду радника тих, кого перекидають в Радянський Союз… Тим більше, що зустрінете там