read-books.club » Фентезі » У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф 📚 - Українською

Читати книгу - "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"

53
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "У давній давнині були створіння" автора Кіяш Монсеф. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 31 32 33 ... 100
Перейти на сторінку:
його віддати, — сказала я. — Мені сказали, що ти собі ще виростиш.

Вона відвернула від мене голову, ніби знала, чого я хочу, і приховувала це від мене. Але все ще спостерігала за мною одним оком і чекала.

— Щиро кажучи, — продовжувала я, — якщо ти справді шукаєш когось зі щирим серцем, то я, ймовірно, не годжуся.

Карбункул продовжувала дивитися.

— Я запевняю своїх друзів, що зі мною все гаразд, — сказала я, — але це не так. Я не розповіла Меллорін про її дивного лиса. І я також гадаю, що, можливо, я обманюю Себастьяна та його сім’ю щодо Кіплінґа, але я не знаю чому, а тепер я надто налякана, щоб розповісти їм правду. Ти й гадки не маєш, про що я базікаю тут.

Вона зробила крок назад, залишаючи поміж нами простір. Але не втекла. Вона дивилася на мене обома очима і спостерігала.

— І я до кінця насправді не розумію, що я тут роблю… з тобою, і яке відношення маю до цього всього, — говорила я. — Гадаю, я хочу довести щось моєму батьку. Я намагаюся довести, що він повинен був довіряти мені. Але це вже неважливо, що він думає, бо він мертвий.

Очі карбункула звузилися, але вона не втекла.

— І мені навіть не сумно через це, — продовжувала я. — Я знаю, що мала б сумувати, але це не так. Я розлючена і збита з пантелику, але не сумна. Тож окрім того, що я не найчесніша персона, я, ймовірно, ще й не надто хороша людина.

Карбункул лапою вирила невеличку ямку у м’якому ґрунті. Її ніс сіпався. Її вуха здійнялися, а потім опустилися. Легке ряботиння пробігло по гладенькій, округлій поверхні каменю. Вона не зводила з мене очей.

Я озирнулася на Гораціо, на Ерзу, на доктора Батіста, який повернувся до скла вольєра. Я почувалася дурепою, але не могла зрозуміти чому. Я відчувала, що відбувається щось інтимне і приватне, ніби карбункул зізнавалася мені в якійсь особистій таємниці, просто приділяючи мені свою увагу. Навіть якщо вони не чули ані слова, мені здавалося неправильним, що вони дивляться. Це здавалося несправедливим і щодо мене, і щодо карбункула, але я не могла до пуття пояснити чому. Раптом у мене зникло бажання заволодіти рубіном.

— Залиш його собі, — сказала я створінню. — Залиш його собі ще на рік. Я не заслуговую його.

Я підвелася, оглянула здивовані обличчя за склом і похитала головою. Гораціо скривився, а доктор Батіст посміхнувся з прихованим тріумфом, проте за мить усі три пари очей широко розплющилися.

Щось упало на землю біля мене з тихим дзенькотом.

Щось кругле, гладке й тепле підкотилося до моєї ноги й зупинилося там, не перетворюючись на пил.

Я озирнулася на карбункула. Вона спостерігала за мною безтурботним поглядом. Там, де раніше був самоцвіт, тепер була бліда, безволоса виїмка, а в центрі крихітна червона ґулька — там почав формуватися новий самоцвіт.

Карбункул спостерігала за мною ще якусь мить, а потім пірнула в чагарник і попрямувала до дальньої сторони вольєру. Я обернулася до скла, тримаючи в руках рубін. Гораціо мовчки аплодував. Доктор Батіст насупився. На обличчі Ерзи з’явилося здивування.

Розділ одинадцятий. Собача робота

Доктор Батіст, не зронивши ні слова, забрав у мене рубін і поклав його у пластиковий пакет.

— Очистіть його, а потім принесіть у мій кабінет, — сказав Гораціо.

Доктор Батіст кивнув, потім іще раз похмуро на мене глянув і, крутнувшись на одному підборі, попрямував далі по коридору.

— Із ним все буде гаразд, — запевнив Гораціо. — Пішли, я хочу показати тобі ще дещо.

Він відвернувся від вольєра з карбункулом і попрямував уперед. Ерза відірвала своє плече від стіни, коли ми проходили повз, і пішла за нами трохи позаду. Вона, безумовно, усміхалася.

— Я не розумію, навіщо вони вам усі, — промовила я.

— Тому що кожна з них неповторна, — відповів Гораціо, поки ми йшли.

Він зупинився перед загородою, в якій, як виявилося, була дещо застаріла з вигляду хлоп’яча спальня. Мансардне вікно виходило на фальшиве небо. До стіни над двоспальним ліжком був прикріплений вицвілий плакат із зображенням лижника. На дерев’яному комоді стояв глобус темного кольору. У кутку був письмовий стіл з лампою для читання. На ньому лежав підручник з алгебри.

— Що це? — запитала я.

Гораціо усміхнувся.

— Це моя спальня, — відповів він.

— Чому вона тут?

— Дивись, — сказав він і вказав пальцем на згорблену тінь, що ховалася під ліжком. Гораціо постукав по склу й усміхнувся, як маленький хлопчик. Потім він махнув рукою до постаті й гукнув: — Стерджес! Стерджес, виходь і привітайся!

Постать виповзла з-під ліжка. Стерджес на вигляд був маленьким, дивної форми чоловічком. Його ноги були короткими і згиналися як уперед, так і назад, на подобу жаб’ячих лапок. Його руки були довгими й тонкими, а шкіра — кольору й текстури старого паперу. Обличчя він мав округле, з великими, сумними й округлими очима. Створіння прошкандибало до вікна й помахало рукою із втомленим, замученим виразом на обличчі.

— Це Стерджес, — сказав Гораціо, — і він був моїм первістком. Я знайшов його під своїм ліжком, коли мені було дванадцять років.

— Домашній гном, — промовила я.

Гораціо усміхнувся.

— У нього справді нетримання? — запитала я.

Гораціо похитав головою:

— Я мусив їм щось сказати, — пояснив він.

— До речі, кому це «їм»? — запитала я

— Ти не знаєш? — Гораціо хмикнув. — Їх звуть Феллсами. Вони вважають себе захисниками цих дивовижних створінь. Ближче до істини буде сказати, що це охоронний рекет. Вони знають про Стерджеса, звісно. З цим нічого не вдієш. І вони стежать за твоєю сім’єю, я в цьому впевнений. Тому коли мені була потрібна допомога твого батька, я просто казав їм, що Стерджес знову захворів. Усі ці роки він був моїм прикриттям для всіх інших тварин. Моїм нещасним, дорогим прикриттям із нетриманням.

Нараз мене осяяло.

— Вони не знають, — промовила я. — Вони не знають ні про мантикору, ні про карбункула. — Його обличчя розплилося в гордовитій усмішці, і я зрозуміла. — Вони не знають про жодного з них.

— А чому вони повинні знати? — запитав Гораціо. — Яке їм до цього діло?

Я подивилася на Стерджеса. Він стояв біля скла, згорбившись, лице опущене додолу. Він жодного разу не підвів голову, щоб ми могли зустрітися поглядом.

— Здається, він не надто радий бути тут, — промовила я.

1 ... 31 32 33 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф» жанру - Фентезі:


Коментарі та відгуки (0) до книги "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"