Читати книгу - "Джералдова гра, Стівен Кінг"

У глибині штату — яка включає район озер, де на березі Дарк-Скора, ще відколи дідо Тома Мейгута в 1923-му збудував там першу хатину, стоїть Сансет-Трейлз, — ліси, озера, ставки й болота лежать, душачись від температурного режиму не нижче дев’яноста[41] й вологості одразу під точкою роси, але тут, на узбережжі, температура лише вісімдесят[42]. Морський бриз — бонус, що дозволяє навіть не брати вологість до уваги, а також розганяє комарів. На газоні повно дітей, здебільшого друзів Вілла, але також і дівчат, що кентують із Медді й Джессі, і принаймні сього­дні, mirabile dictu[43], усі вони начебто ладнають між собою. Ще не було жодної сварки, і близько п’ятої години, коли Том підносить до губ перший за цей день мартіні, він глипає на Джессі, яка стоїть неподалік, завдавши собі на плече крокетний молоток, наче вартовий рушницю (і, очевидно, тримається на відстані, з якої можна почути начебто недбалу розмову між чоловіком і дружиною, яка, проте, може виявитися проникливим прицільним компліментом для його доньки), а тоді знову на дружину.

— Думаю, зрештою, ідея виявилася непоганою, — каже він.

«Краще, ніж непоганою, — думає Джессі. — Абсолютно чудовою й цілком бомбезною, якщо чесно». Хоча насправді це не те, що вона має на увазі, не те, що вона думає по-справжньому, але озвучити решту буде небезпечно. Це було б випробуванням долі. Насправді ж вона думає, що цей день бездоганний — ну просто пречудовий деньок. Навіть пісня, що реве з переносного програвача Медді (його старша сестра Джессі з такої нагоди притарабанила на задній двір, хоча зазвичай для неї це Велика Недоторканна Реліквія), досить нормальна. Джессі так ніколи й не вподобає Марвіна Ґея, так само як той слабкий мінеральний запах, що доноситься з озера в гарячі літні дні, але ця пісня нормальна. Себе не пошаную, як скажу, що ти не краля… ма-лааа — дурна пісня, але не загрозлива.

Зараз 14 серпня 1965 року, день, що був, день, що досі є в думках сплячої жінки, прикутої до ліжка в будинку на березі озера за сорок миль на південь від Дарк-Скор (але з тим же мінеральним запахом, тим же гидким духом, що виникає в гарячі літні дні й навіює спогади); і хоча дванадцятирічна дівчинка, якою Джессі була, не бачить Вілла, що підкрадається ззаду, поки нахиляється над м’ячем для крокету й перетворює свій зад на надто привабливу мішень для хлопця, який прожив лише рік за кожний інінг, частково вона розуміє, що він там, і саме це — той шов, де сон переходить у кошмар.

Вона прораховує удар, зосереджуючись на ворітцях, розміщених за шість футів. Важка ціль, але не неможлива, і якщо вона проведе м’яч через них, то, можливо, таки дожене Каролін. Було б непогано, бо Каролін завжди виграє в крокет. А тоді, тільки-но вона заносить молоток назад, музика з програвача змінюється.

«Оу, хай мене всі чують, — співає Марвін Ґей, цього разу, на думку Джессі, не просто глузливо-погрозливо, — особливо, дівчата, ви…»

Засмаглі руки Джессі вкриваються сиротами.

«…я чекаю кохану вдома, та її ніколи нема… Я надто сильно кохаю, кажуть друзі мені…»

Пальці німіють, і вона втрачає відчуття молотка в руках. Зап’ястки щипає, ніби вони замкнуті в

(колодці Господинька в колодці приходьте й подивіться на Господиньку в колодці приходьте й посмійтеся з Господиньки в колодці)

невидимих лещатах, а серце враз наповнюється відчаєм. Це інша пісня, неправильна пісня, погана пісня.

«…але я вірю… так, я вірю… що лише так можна любить її…»

Джессі дивиться на групку дівчат, які чекають, щоб вона вдарила, і бачить, що Каролін зникла. На її місці стоїть Нора Калліґан. Її волосся зав’язане в коси, на кінчику носа — плямка білого цинку, вона взута в жовті кросівки Каролін, а на шиї має медальйон Каролін, усередині якого маленька фотографія Пола Маккартні, — але ті зелені очі — Норині, і вони дивляться на неї з глибоким дорослим співчуттям. Джессі раптом згадує про Вілла — якого, без сумніву, підбили на це другани, жваві від «кóли» й німецького шоколадного торта, як і сам Вілл, — який крадеться позаду неї, готовий зробити їй нижній ляпанець. Коли він це зробить, Джессі відреагує гостро, крутнеться й заліпить йому по зубах, мабуть, не зовсім зіпсувавши вечірку, але точно надщербивши її ідеальну гладкість. Вона намагається відпустити молоток, щоб випрямитись і обернутись, поки ще нічого з цього не трапилося. Вона хоче змінити минуле, але воно важке. Джессі усвідомлює, що змінити його — це наче пробувати підняти будинок за ріг, щоб подивитися під ним у пошуках чогось загубленого, забутого й прихованого.

Позаду неї хтось підкрутив звук на Меддіному програвачі, і та страшна пісня волає голосно як ніколи, тріумфально, по-садистськи: «АЛЕ ТАК МЕНІ БОЛИТЬ… ТАК ВОНА МЕНЕ РАНИТЬ… ХОЧ ХТОСЬ, ХОЧ ДЕСЬ… СКАЖІТЬ ЇЙ, ЩО ЦЕ ПРОСТО ЗЛО ЯКЕСЬ…»

Джессі робить іще одну спробу позбутися молотка, викинути його — але не може. Він ніби прикутий до неї наручником.

«Норо! — кричить вона. — Норо, допоможи! Зупини його!»

(У цю мить сну Джессі простогнала вперше, ненадовго відлякавши собаку від тіла Джералда.)

Нора повільно й похмуро хитає головою. «Джессі, я нічим тобі не допоможу. Мусиш самотужки — всі ми мусимо. Зазвичай я не кажу цього своїм пацієнтам, але, думаю, у твоєму випадку краще бути чесною».

«Ти не розумієш! Я не можу знову це пережити! НЕ МОЖУ!»

«Ой, та не кажи дурниць, — раптом нетерпляче відповідає Нора. Вона починає відвертатися, ніби більше не може дивитися на звернене догори ошаліле обличчя Джессі. — Не вмреш, це ж не отрута якась».

Джессі скажено роззирається (хоча все одно не може випростатися, припинити демонструвати братові спокусливу мішень) і бачить, що її подруга Таммі Гоу зникла. На її місці, у її білих шортах і жовтому ліфчику стоїть Рут Нірі. Вона тримає в руках крокетовий молоток Таммі в червону смужку в одній руці, а в другій — цигарку. Рот вигнутий у звичній сардонічній посмішці, але очі серйозні й сповнені жалю.

«Рут, допоможи! — кричить Джессі. — Ти мусиш мені допомогти!»

Рут глибоко затягується цигаркою, тоді розтирає її в траву корковою підошвою сандалів Таммі Гоу. «Йопсель-мопсель, дівко, він тебе просто під сраку лясне, а не електро­шокер туди запхає. Ти це знаєш так само добре, як і я, у тебе вже це було. З чого такий переполох раптом?»

«Він не лише ляпне! Не лише, ти знаєш!»

«Пугач-гугач пугугукне й ляпне»[44], — відповіла Рут

«Що? Що це оз…»

«Це означає: як я можу ХОЧ ЩОСЬ знати? — випалює у відповідь Рут. На поверхні голосу відчувається гнів, а під ним глибокий біль. — Ти не розповіла мені — нікому не розповіла. Ти втекла. Втекла, наче кролиця, що побачила в траві тінь якогось пугача-гугача».

«Я НЕ МОГЛА розповісти!» — пищить Джессі. Вона вже бачить тінь на траві поруч, ніби та оприявнилася зі слів Рут. Але це тінь не пугача, а її брата. Вона чує притлумлене гиготіння його друзів, знає, що він уже тягнеться