Читати книгу - "Закохана В Диявола, Ксю Бадб "

Викликаю таксі та їду до заміського будинку, бо його дім згорів. Я бачила, як Шательє його підпалював. Добре, що звідти встигли вивезти всіх людей.

Під’їжджаю і ще хвилин 15 стою просто перед воротами. Не наважуюсь підійти. Боюся знайти там порожнечу. Ні, мені не страшно за власне життя. До речі, пістолет, який подарував мені Девід, досі зі мною.

Роблю кілька кроків, і коли один з охоронців досить ввічливо зі мною вітається, розумію, що їм нічого не відомо. А можливо, це просто пастка, зараз я зайду в будинок, і мене просто пристрелять на місці. Але намагаюся стримувати будь-які емоції, тримаючи обличчя спокійним. Заходжу в будинок, у ньому, як завжди, пусто. Правда, вікна після вибуху відремонтували, і в принципі жодних ознак того, що тут щось сталося не так давно, немає.

Піднімаюся на другий поверх і захожу в кабінет Девіда. Тут пусто. Не знаю, що я тут збиралася знайти. Але чомусь запах у кабінеті стоїть його. Саме той запах, який я прекрасно пам'ятаю. Можливо, тут ніколи не провітрюється, а можливо, це моя підсвідомість грає зі мною злий жарт.

Серце починає стискатися. Щось у голові кричить про те, що все зроблене на даху було неправильно. А його слова відгукуються сильним болем усередині.

Заходжу в спальню, ліжко застелене, на ньому лежить футболка Девіда, у якій я спала, коли ми були останнього разу тут. Я нічого кращого не вигадую, як роздягнутися й одягнути її. Скручуюся на ліжко та починаю плакати. Мене нарешті розірвало. Я думала, що всі емоції в мені вбив Шательє. Він вибивав їх циклічно. Кожного дня, кожного року, перетворюючи мене з людини на робота. Але за ці 14 днів чоловік ніби заново оживив моє серце. Чоловік, якому я розбила серце двічі. Я не можу зупинитися, і сльози перетворюються в істерику. Мене всю трясе, і думки про те, що все могло бути інакше, не дають мені спокою.

- Я мусила це зробити...

Хоча зараз це звучить як виправдання. Я не знаю, як і коли, але засинаю. Мене провалює сон, і я не бачу нічого. Нічого, крім темряви. І ця темрява мене не лякає. Я не бачу нічого, крім неї.

Серед ночі прокидаюся від того, що до мене притискається щось дуже тепле. Мені не потрібно навіть повертатися, щоб знати, хто це. Я відчуваю цей солодкий запах цитрусу впереміш із димом. Я добре знаю цей запах. Вивчила за чотирнадцять днів. Я не хочу навіть поворухнутися. Мені не віриться, що це реальність. Здається, що мене поглинув сон, а можливо, галюцинація. Намагаюся вдихнути, але груди стають важкими і зовсім не хочуть слухатися.

Замість того, щоб сказати хоч щось, я починаю плакати. І коли міцна тепла рука притискає мене за живіт до себе спиною, сльози зриваються градом.
- Усе добре, Янголятко, усе добре.

Від того, що я чую його голос, сльози не зупиняються, а починають текти ще сильніше. Вже не розумію, чи це сльози провини, чи це сльози щастя. Але те, що цей чоловік зараз поруч зі мною, змушує моє серце знову битися.

Мені здається, що останню добу я просто не жила. Що 24 години моє серце не билося. Я намагаюся повернутися, але коли зачіпаю рукою Девіда по грудях, чую, як він стогне крізь зуби.

- Девіде, вибач, будь ласка, вибач.

Повертаюся дуже обережно та дивлюся в очі чоловіку, на обличчя якого біль змінюється посмішкою.

- Усе добре, Янголятко, це не смертельно.

А мені від цього хочеться ще більше плакати.

- Не смертельно... Буквально пів сантиметра і це було б смертельно, якби я помилилася.

Закушую нижню губу, щоб трішки заспокоїтися. Проводжу рукою по щоці чоловіка, від чого він закриває очі.

- Девіде, а якби я промазала?

Він підсуває мене ще ближче та цілує в носа.

- Ні, Янголятко, ти б не промазала. Нікому іншому я б своє життя не довірив, крім тебе.

В цей момент все стає на свої місця. Я, звісно, була не впевнена, що це все спрацює. Я знала, куди потрібно стріляти. Ми обговорили це не раз. Але найважче для мене було зберегти обличчя без емоцій. Особливо, коли він сказав, "я тебе кохаю". Ми про це не домовлялися? Я не очікувала це почути.

- А якби я промазала через те, що ти сказав? Навіщо в такий момент?

Він притуляється лобом до мого і майже шепоче:

- Тому що якби ти промазала, я хотів, щоб ти все одно знала. Знала про те, що я тебе кохаю.

Впиваюся в його вуста. Дуже ніжно й обережно. Не хочу завдати йому болю. Та чоловік заглиблюється язиком усе глибше. І моїм тілом проходить жар, який тягне за собою спокій. Зараз цей поцілунок зовсім інший. Це не про пристрасть, яка поїдає нас обох. Це про зізнання. Це про довіру. Це про спокій. Я відриваю свої вуста від його. Та шепочу, щоб чув лише він.

- Я також тебе кохаю. Але ж ти знаєш, що це ще не кінець...

Він заплющує очі. І ми просто лежимо. Так, це лише початок великої гри. І далі мені доведеться грати роль людини, яка вбила Девіда Сореро. А йому доведеться зникнути. Зникнути для всіх, щоб зуміти довести цю гру до кінця. Усі повинні бути впевнені, що Девід Сореро загинув. Загинув від руки Шательє. А точніше, від руки його особистої зброї.

Наслідки для обох жахливі. Але це наш єдиний шанс на майбутнє.

- Все буде добре, янголятко. Обов'язково все буде добре.

Я не знаю, що йому відповісти на це. Тому що попереду настають темні дні. І я боюся лише одного, що Шательє дізнається про нашу гру. І він не залишить це так. Мені не страшно за своє життя. Я не з тих людей, які заслуговують жити довго і щасливо. Але я не хочу, щоб щось сталося з Девідом.

Я подивилася на цього чоловіка зовсім іншими очима, коли дізналася історію про його батьків. Саме в ту ніч щось у мені спалахнуло. Саме в ту ніч я вирішила, що Девід має знати правду. І я довго не наважувалася розповісти. Мені потрібен був час, щоб вийти за ту межу, яку для мене намалював Шательє. Я вийшла за кордони власної сміливості і зізналася Девіду.

Я була готова до будь-якого рішення, навіть до того, що він пристрелить мене на місці. Але я щиро вірила в те, що ця інформація допоможе йому виграти в цій грі.