Читати книгу - "Лінкольн у бардо"

гнучкі пагони. Постійно доводилося вирішувати, братися до тих кількох пагонів, які вже вчепилися у хлопця, чи до їхніх побратимів, які щойно з’явилися. Утім, правду кажучи, хай що я робив, особливого значення це вже не мало: так чи інак хлопцеві залишилося зовсім не довго.

Невдовзі випала нагода перемовитися з ним відвертим словом.

Раз по раз озираючись — ану ж ті халамидники, Бевінс із Воллменом, таки з’являться десь на обрії, — я побачив натомість, що з лісу вилізли брати Кратчери, а на п’яти їм, як завжди, мало не наступали містер і місіс Ріді. Ця четвірка становила ядро того розпусного гурту гріховодників, що оселився біля щогли з прапором.

Ми прийшли подивитися, повідомив Метт Кратчер.

На занепад, уточнив Річард Кратчер.

Нам це цікаво, пояснила місіс Ріді.

Минулого разу ми теж дивилися, сказав Метт Кратчер. На ту дівку.

Таке направду додає духу, озвався містер Ріді.

От чесно, ніби доброго штурхана дістаєш, звірилася місіс Ріді.

Це кожному потрібно, додав містер Ріді.

Особливо тут, у цій гівняній дірі, докинув Метт Кратчер.

Не судіть нас суворо, попросив містер Ріді.

А хочете — судіть, махнула рукою місіс Ріді.

Ми тоді чуємося ще більшими паршивцями, мовив Метт Кратчер.

Кожному — своє, заявив Річард Кратчер, підступаючи ближче до місіс Ріді.

Мабуть, погодилася та, запихаючи руку в кишеню його штанів.

Й уся та зграя всілася навпочіпки і заходилася жадібно стежити за всім, що тут діялося; огидні стерв’ятники, яких привабило сюди хлопцеве лихо. Невдовзі вони ще й химерно посплітали руки і немовби перетворилися на єдину жаску істоту: руки начебто пульсували, роти ритмічно роззявлялися, втягуючи повітря, і було чітке враження, ніби то працює якийсь чималенький механізм.

То що ти думаєш? запитав я у хлопця. Добре це місце? Безпечне? Ось ці люди — гадаєш, вони при здоровому глузді й гідні наслідування?

Але ж ви самі тут, відповів він.

Я — інакший, сказав я.

Не такий, як я? спитав він.

Не такий, як усі, мовив я.

У чому не такий? допитувався він.

І відповідь на це запитання вже висіла в мене на кінчику язика.

преподобний еверлі томас

LXI

Бо я ж таки інакший, це правда.

На відміну від усіх оцих (Бевінса, Воллмена, десятків інших простаків, серед яких я тут мешкаю), мені якраз добре відомо, що зі мною таке.

Я не «хворію», не «лежу в кухні на підлозі», не «лікуюся за допомогою хвороб-короба», не «чекаю, доки мене повернуть до життя».

Аж ніяк.

Навіть тоді, у самому кінці, у нашій кімнаті для гостей, яка виходить на цегляну стіну розташованого по сусідству дому Реднела (починався червень, і виноградна лоза на тій стіні була вся у цвіту), врівноваженість та вдячність — якості, що їх я ціле життя намагався виховувати в собі завдяки своєму служінню, — спонукали мене до прийняття й послуху, і я чудово розумів, що зі мною сталося.

Я помер.

Потому відчув спонуку піти далі. І пішов.

Саме так: спричинивши і водночас спостерігаючи (так би мовити, зсередини, у стані повного благоговіння) вогнезвук, пов’язаний із явищем спалаху світлоречовини (від нього й справді аж мороз дер по спині, й описати цей досвід я навіть не пробуватиму), я пішов.

Й опинився на якійсь стежині високо в горах; попереду цією стежиною йшло ще двійко чоловіків, які, збагнув я, здійснили такий самий перехід буквально за кілька секунд переді мною. Один, одягнений у, либонь, спеціально для похорону придбаний дуже дешевий костюм, знай роззирався навколо, вертів навсібіч головою, ніби той, хто задля розваги мандрує собі світом, ба навіть (і це вже було доволі дивно) щось мугикав собі під ніс; перебував, таке враження, у стані якогось пустопорожнього щастя і свідомого невідання. Він хоч і був мерцем, а проте ставився до того, що з ним відбувалося, якось так, наче знай жартома запитував: «Ну-ну, і що ж це тут у нас?». Інший, у жовтому купальному костюмі та з вогнисто-рудою бородою, простував уперед з виглядом вельми сердитим, ніби квапився чимшвидше дійти туди, куди йти не хотів, але мусив. Перший був із Пенсильванії, другий — з Мену (з Банґора чи околиць); останній багато часу збавляв у полі і часто вирушав до узбережжя, де годинами сидів на каменях.

У купальний костюм він був одягнений тому, що втонув, купаючись в океані.

Звідкись я вже це знав.

Крокуючи донизу тією стежиною, я періодично знову повертався сюди. Побував у своїй могилі; коли побачив, хто лежить у моїй домовині (чванькуватий на око стариган з висхлим обличчям), то злякано сахнувся і потім знервовано ходив посковзом туди-сюди над могилою.

Моя дружина та паства тим часом прощалися зі мною, і через їхній плач у мене встромлялися маленькі зелені кинджали; говорю це не задля красного слівця, ті кинджали були цілком реальні. З кожним новим риданням плакальника у мене летів новий кинджал, і це завдавало мені вельми дошкульного болю.

Потому я знов опинився там, на тій стежині, з двома своїми приятелями. Попереду, ген унизу, лежала долина, і звідкись мені було відомо, що саме туди ми й прямуємо. Поступово під ногами у нас з’явилися кам’яні східці. Мої супутники спинилися й озирнулися на мене. Впізнавши в мені слугу Божого (мене поховали у священничому облаченні), вони ніби запитували: йти нам далі чи не варто?

Йти, кивнув я.

З долини доносилися вже різні звуки: якийсь спів, схвильовані голоси, бамкання дзвона. Мене це тішило: наша мандрівка добігала кінця, ми прийшли, тепер можна було святкувати. Усвідомлення того, що моє життя визнали гідним такої вражаючої розв’язки, сповнювало щастям.

А тоді я знов, аж досада брала, опинився тут. Моя дружина та парафіяни вже посідали в екіпажі та роз’їжджалися, вряди-годи ще метаючи у мене зеленим кинджалом; утім, відстань тут жодного значення не мала, і ті кинджали дошкуляли аж ніяк не менше. Невдовзі ті, хто прийшов на похорон, перетнули Потомак і засіли у «Пріві» за поминальний обід. Якось я це знав, хоч сам у той час походжав туди й назад біля своєї могили. Я злякався, ба навіть запанікував, що застрягну тут надовго, і хотів тільки одного: знову бути разом із двома своїми приятелями там, на тих сходах. Ця місцина видавалася тепер геть непривабливою: якесь костозвалище, суцільний гробівець, велетенське смітисько, сумні рештки того бентежного, грубо-матеріального кошмару, з якого я допіру лише прокидався.

І негайно (не додумавши навіть тієї думки) я знову перенісся туди, до своїх приятелів, і зійшов сходами на осяяну сонцем луку, де стояла споруда, не схожа на жодну з тих, які мені доводилося