Читати книгу - "Твої очі, Валерія Оквітань"

— Ти себе вже краще почуваєш? — Неочікувано запитав Віктор, ніби знав, як почувається дівчина.

— Так.

— Як ти дивишся на те, щоб вибратись звідси? — Він скочив на ноги, придаючи собі зібраного вигляду.

— Хочете віддати мене своєму брату, чи повернути батькам? — Зоя глянула на нього з-під лоба, явно не довіряючи.

— Та ні! Хочу випити, ти як?

— І ви мені розповісте? — Поцікавилась дівчина. Вона ні на що не сподівалась, і сама не знала чому поставила те питання, однак, вже нічого не вдієш.

— Ходімо. — Він протягнув руку, для того аби дівчина схопилась, але Зоя н скористалась його допомогою.

— Ви ж знаєте що буде…

— Знаю, але варто було спробувати.

Проходячи повз Сергія дівчина дещо скуйовдилась та постаралась пройти якомога скоріше, аби він тільки не зачепив її. Бо вона досі його боялась, і хоча присутність Віктора вселяла їй надію, що їй все ж таки вдасться обмежити зустрічі з братом.

— Тобі не варто його боятись. — Між іншим, якось зовсім не зацікавлено сказав Віктор.

— Він Помаранчевий.

— А я Червоний, однак, ти вільно себе почуваєш зі мною.

— Бо ви ЙОГО брат. — Просто відповіла дівчина, на що чоловік лише засміявся. Його смішила її наївність.

— Те, що Андрій мій брат не грає тобі на руку. Захочу його скривдити - ти постраждаєш.

— Ми ж вже про це говорили.

— Те, що ми про це вже говорили не вбереже тебе, раптом ти передумаєш. — Він посміхаючись відкрив дівчині двері та наказав: — Сідай.

— Дякую. — Зоя укуталась в куртку, яку їй люб’язно надав Віктор. І де тільки він знайшов жіночу куртку в себе?

Але її не це турбувало, а гарячковий погляд Сергія, який з ненавистю дивився то на Зою то на свого господаря. Таким, він явно не здавався дівчині безпечним.

Червоний не заморочувався з вибором місця, вибрав одне з найдорожчих закладів в їхньому місті, ну хто б сумнівався.

Зоя бачила його лише через вітрину, і те на фото інших.

— Проходь, — Він знову люб’язно відкрив перед дівчиною двері, пропускаючи її вперед.

Зоя почувала себе не у своїй тарілці. Все тут було незвичним для неї. Багате оздоблення, масивні столи, позолота на стінах, чомусь не викликали в неї захоплення, а відразу, їй хотілось вийти звідси скоріше, але вирішувати було не їй.

Червоний замовив собі рому, а дівчині вирішив замовити лише чай, бо ні до чого їй в такому стані алкоголь хлебтати. Віктор хоч і не був прибічником здорового способу життя, але не хотів аби вона померла від такого експерименту.

— То що там у вас за історія? — Нетерпляче запитала Зоя.

— Всьому свій час, пташко. — Хмикнув чоловік, спостерігаючи за її розгубленістю.

— Але ж і обіцяли. — Легенько прихлопнувши долонею по столу, обурилась дівчина.

— Не пам’ятаю, щоб я тобі це обіцяв. Випити - так, розповісти - ні!

Зоя на мить задумалась, і зрозуміла, що в словах чоловіка таки була правда, вона сама придумала, що він відкриє їй всі карти, але який зиск йому це робити, лише тому, що потенційно вона допоможе йому скривдити Андрія? Так і вона поки не погодилась.

— То ви були закохані у Ладу? — Вирішила не здаватись дівчина.

Такого її нова знайома не розповідала. Про її сімейні проблеми з Андрієм вона вже чула, і дуже співчувала жінці, але Зоя навіть і подумати не могла, що це було через Віктора. Звісно ж їй цікаво було послухати.

— Чому був? — Він відкинувся на кріслі, посміхаючись, не видаючи свого справжнього почуття.

— Та ну? Ви, що досі? — Зоя навпаки ближче присунулась до столу, обхватуючи обома руками чашку з гарячим чаєм, але чомусь болю не відчула.

— Так. — Спокійно відповів він.

— А вона? — Незрозуміло про що саме запитала Зоя.

— Що вона? Чи кохає вона мене, чи знає про те, що я її кохаю, що саме ти хочеш почути?

— Напевно і те, і інше. — Дещо присоромлено відповіла дівчина.

— Звісно Лада все знає, пташко. — Видихаючи відповів чоловік, навіть ні на секунду не задумуючись над словами.

В це було не складно повірити, таким впевненим виглядав Віктор.

— Це тому вони розійшлись?

— Хто його знає чому вони розійшлись. — Якось раптово знервовано мовив Червоний. — Ти не голодна?

Зоя зрозуміла, що він не хоче розмовляти на особисті теми, а тому не ставила більше ніяких запитань. Він їжі вона звісно ж відмовилась, бо дивне відчуття в організмі відволікало дівчину.

— То, що як тобі моя пропозиція? — Він уважно глянув на дівчину, розбовтуючи коричневу рідину по склянці.

— Підставити Андрія? — Перепитала Зоя.

Вона почула першочергову причину чому Віктор так горить бажанням нашкодити Андрію, але якби вона не боялась Чорного, Зоя розуміла, що досі він нічого поганого їй не зробив. Це вона мала та наївна дурепа, яка втекла з одного, напевно, із найбезпечніших для неї місць.

І де вона тепер опинилась?

Вона тепер сиділа навпроти Червоного, яких змалку боялась і обговорювала те, як вона мала б підставити того, хто являвся її донором, та й за що? За примарну надію, що цієї всієї історії з прив’язкою до одного чоловіка, тяги до нього, можна було уникнути?

Так не піде.

— Що не піде? — Здивувався чоловік.

Невже вона сказала це в голос? Скоріш за все, бо Віктор явно не очікував почути від неї саме ці слова.

Він відкинувся назад, мовляв, продовжуй, але Зоя сумнівалась, що зможе сказати йому все те саме.

— Зоє, я слухаю тебе. — Наполегливо велів говорити чоловік.

— Я не зможу його підставити розумієте? — Не так впевнено, як це собі уявляла, промовила дівчина, чиї фіолетові очі наповнились слізьми.

— А очі чого на мокрому місці?

— Бо я не погана людина! — Немовби намагалась переконати Червоного в цьому.

— Це я вже зрозумів, а чому не зможеш-то? — Він нахилив голову вліво, продовжуючи спостерігаючи за розгубленістю дівчини, час від часу, ковтаючи свій напій.

— Я не така. — Вперто стояла на своєму. — Я не зможу завдати шкоди людині, яка не завдала шкоди мені.

Віктор мовчав на її слова, обдумовуючи їх. Зоя не знала куди себе діти від гнітючої тиші. Дівчина судомно стискала краї своє куртки, яка і не її була зовсім. Вона чекала вердикту чоловіка, який навіть не дивися на неї, але його аура була настільки подавлююча, що її неможливо було не відчути фізично.

Дівчина раптово стала задихатись, вона схопилася руками за горло. Новий напад був неочікуваний для неї. Її легені, здавалося, відмовились нормально працювати аби їхня володарка ковтнула повітря.

— Що… що сталося? — Ледь змогла вимовити дівчина, яка в паніці чіплялась поглядом за єдину знайому людину у закладі. Але Віктор не поділяв її почуттів, навпаки, він був зібраним, і не здавалося, що він також панікує.

Але він був спокійним. Ніби все йшло за його планом. Ніби все було так, як треба.

Як треба йому.

— Нічого особливого, пташко, закінчилась дія препарату, який тобі ввів мій лікар.

— Він може… може ще мені його дати? — Заплакано запитала Зоя, яку вже скручувало у дві дуги від болю.

— Навряд чи, адже минулого разу за нього я заплатив. А що цього разу? Я сподівався на наше партнерство, а ти мені відмовляєш. Який мені зиск платити за тебе? — Він нахилився ближче до дівчини, так, аби вона могла бачити його червоні райдужки.

— Я віддам вам все до копійки. — Благала його Зоя, ледь-ледь вимовляючи слова.

— Та ну! — Розсміявся Віктор. — Ти? Що ти можеш мені віддати, в тебе самої нічого немає.

— Я попрошу…

— Кого - Андрія? Не сміши мене, Андрій певно радий, що здихався проблеми. Невже ти надієшся на його допомогу. — Вже серйозніше запитав її Червоний.

— Він допоможе. — Шепотіла дівчина.

— Тобі я допоможу. Я! — Він люто стукнув себе у груди, доводячи Зої свою правоту.

Зоя на мить прикрила очі, бо відчула як перша хвиля потроху відпускала її. Вона глибоко вдихнула, потім ще раз, заповнюючи легені таким необхідним їй киснем.

— Я можу тобі допомогти. — Віктор розкрив свого піджака, і витягнув звідти дві ампули. — Тут ліки, які допоможуть тобі на деякий час не відчувати біль в мої присутності, а також не відчувати потребу в ньому.

— Але? В таких випадках завжди є але.

— Але в такому разі, працюємо за бартером ти мені допомагаєш, я - тобі. — Віктор вивчаючи роздивлявся Зою, очікував від неї відповіді. Але десь в душі чоловік вже знав якою буде її відповідь, і щиро надіявся, що помилявся.

— Я згодна. — Відповіла йому присоромлено Зоя, яка після хвилинного роздуму все ж обрала себе.

— Що ж, радий нашому партнерству. — Посміхаючись, відсалютував їй склянкою Червоний, а опісля протягнув довгоочікувану таблетку.

Помста почалась..