Читати книгу - "Здіймається буря"

Білошторм смикнув вухами, і Вогнесерд стривожено збагнув, що білий вояк усе більше й більше часу проводить із Синьозіркою. Він не міг відкараскатись від думки, що цей мудрий кіт боїться надовго залишати провідницю саму. Крім того, Вогнесерд відчував якесь винувате полегшення від того, що найшанованіший вояк Клану поділяв його тривогу стосовно провідниці.

— Звісно, — погодився воєвода.

Білошторм присів біля Вогнесерда та роззирнувся галявиною.

— Тихе сьогодні пообіддя.

— Піскошторма з Орлякошубом повели королев і старійшин на водопій. Плямошкур підкинув ідею принести назад просоченого водою моху для Верболози та Злотоквітки.

Білошторм кивнув.

— Можливо, там вистачить ще й на Синьозірку. Вона не дуже хоче покидати табір, — старий вояк притишив голос. — Вона щоранку злизує росу з листя, але в таку спеку їй потрібно щось більше.

Вогнесерд відчув, як десь у грудях знову заворушилася тривога.

— Здавалося, їй стало значно краще.

— Їй тепер постійно краще, — запевнив його Білошторм. — А все ж вона… — його глибоке нявчання затихло. Хоч Вогнесерд і був збентежений понурим виразом на обличчі старого вояка, будь-які слова здавалися вже зайвими.

— Я розумію, — промурмотів він. — Я попрошу Плямошкура віднести їй трохи моху, коли вони повернуться.

— Дякую! Знаєш, ти дуже добре тримаєшся, — спокійно зауважив Білошторм.

Вогнесерд сів.

— Ти про що?

— Я про твоє воєводство. Я знаю, що це не мед, надто коли Синьозірка… так почувається, а тут ще й засуха. Проте в цьому Клані навряд чи знайдеться кіт, який зможе закинути провідниці, що вона помилилася, призначивши тебе.

«Окрім Темносмуга, Порохошуба і більшості старійшин», — подумки відповів Вогнесерд. Тоді зрозумів, що поводиться трохи грубо, тому вдячно підморгнув білому воякові.

— Дякую, Білошторме, — промуркотів він. Така висока похвала від кота, думку якого він цінував не менше за Синьозірчину, не могла його не підбадьорити.

— І мені шкода Хмаролапа, — лагідно провадив Білошторм. — Тобі, певно, дуже важко. Зрештою, він же твоя рідня, а Кланонароджені коти, як на мене, надто легко сприймають такі зв’язки як належне.

Вогнесерда здивувала проникливість старого вояка.

— Ну… так, — несміливо почав він. — Я за ним сумую. Не лише тому, що Хмаролап — моя рідня. Я справді вірив, що з нього, зрештою, міг би вийти добрий вояк.

Він зиркнув на Білошторма, майже очікуючи, що старий кіт йому заперечить, але той, погоджуючись, кивав.

— З нього був добрий мисливець, а ще добрий друг для решти новаків, — погодився вояк. — Проте Зоряний Клан міг приготувати Хмаролапові іншу долю. Я не медикіт і не вмію читати зорі, як Жовтоікла чи Попелюшка, але я завжди довіряв нашим пращурам, куди б вони не вели наш Клан.

«І саме тому ти шляхетний вояк», — подумав Вогнесерд, захоплюючись тим, наскільки Білошторм відданий вояцькому правильнику. Якби у Хмаролапа було бодай стільки розуміння цього правильника, скільки було в одному вусику Білошторма, все могло б обернутися геть по-іншому…

Від звуку камінців, які зненацька зашурхотіли за таборовою стіною, обоє котів аж підстрибнули. Вогнесерд кинувся до входу в табір. Крапохвістка з іншими мчали вниз каменистим схилом, здіймаючи хмари пилюки та розкидаючи навсібіч дрібні камінці. Її хутро було розкошлане, а очі — широко розплющені від паніки.

— Двоноги! — видихнула Крапохвістка, збігши донизу.

Вогнесерд глянув на Орлякошуба та Піскошторму, які допомагали найстарішим котам спускатися з кругляка на кругляк.

— Усе нормально, — гукнула Піскошторма. — Ми відірвалися.

Коли коти опинилися в безпеці, унизу, Орлякошуб усе пояснив, досі ще злякано хапаючи ротом повітря:

— Там був гурт їхнього молодняка. Бігли за нами!

Вогнесерд знову наїжачився, а коти навколо нього налякано занявкотіли.

— З усіма все гаразд? — нявкнув воєвода.

Піскошторма глянула на гурт і кивнула.

— Добре, — Вогнесерд спробував заспокоїтись. — Де ви зустріли Двоногів? Біля річки?

— Ми навіть до Сонячних Скель не дісталися, — відповіла Піскошторма. Вона трошки віддихалась, тож говорила уже спокійніше, хоча в очах іскрилось обурення. — Вони бродили лісом, осторонь звичайних стежок Двоногів.

Вогнесерд намагався не виказати свою тривогу. Двоноги нечасто заходили глибоко в ліс.

— Нам слід почекати темряви, а тоді вже принести води, — вголос вирішив він.

— Думаєш, доти вони звідти підуть? — схвильовано спитала Одноока.

— А чого їм залишатись? — воєвода намагався говорити з упевненістю, якої сам не поділяв. Хто його знає, що можуть робити Двоноги?

— А як щодо Верболози і Злотоквітки? — заперечила Крапохвістка. — Їм вода знадобиться раніше.

— Я принесу, — запропонувала Піскошторма.

— Ні, — нявкнув Вогнесерд. — Я піду, — похід по воду для Верболози давав йому пречудову нагоду послухати пораду Попелюшки і самому перевірити, чи не зосталися Тіньові коти або сліди їхньої хвороби у печері під старим дубом. Він кивнув Піскоштормі. — А ти зоставайся на гребені схилу та визирай Двоногів.

Одноока стривожено нявкнула.

— О, я певен, що вони вже пішли, — заспокоїв старійшину Вогнесерд. — Але з Піскоштормою на чатах вам буде безпечніше.

Він зазирнув у блискучі смарагди очей помаранчевої киці та зрозумів, що сказав чисту правду.

— Я піду з тобою, — нявкнув Орлякошуб.

Воєвода похитав головою. Цю мандрівку він мав здійснити самотужки, щоб перевірити, чи не вилилася в щось гірше ведмежа послуга Попелюшки.

— Ти вартуватимеш табір із Білоштормом, — сказав він бурому воякові. — І я хочу, щоб ти переповів усе побачене Синьозірці. Я принесу стільки моху, скільки зможу. Решті доведеться чекати сутінок.

Вогнесерд із Піскоштормою разом видерлись на гребінь кручі, ближче до верхівки, і принюхались до повітря. Там не було й сліду Двоногів.

— Будь обережним, — прошепотіла Піскошторма, коли Вогнесерд уже намилився до лісу.

Він лизнув їй тім’я і лагідно промурчав:

— Буду.

Його зелені очі на мить зустрілися з її очима, такими ж зеленими; тоді Вогнесерд відвернувся і поволі рушив поміж дерев. Він ішов густим підліском із прищуленими вухами і розкритим ротом, до краю напруживши всі свої чуття, щоб заздалегідь завітрити сліди Двоногів. Їхній запах Вогнесерд відчув біля Сонячних Скель, проте зараз він був уже старий.

Кіт повернувся і рушив навпростець через ліс до схилу над річкою, за яким починались угіддя Річкового Клану. Визираючи Річкові патрулі, він водночас шукав поглядом знайому сіру постать свого друга, Сіросмуга. Але в задушливому лісі не було ані сліду інших котів. Вогнесерд міг набрати води зі струмка без найменших проблем, але спершу належало перевірити печеру під старим дубом.

Він рушив уздовж кордону, спиняючись під кожним деревом, щоб залишити мітки і поновити межу між двома Кланами. Навіть тут, геть близько від річки, ліс уже втратив свій набутий за час новолисту полиск, а листя було