Читати книгу - "Я обираю бути твоєю, Ольга Островська"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
На мій візит вона явно не очікувала. Згорнулася під ковдрою, зворушлива та беззахисна на величезному ліжку. Навіть не почула, як я відчиняю суміжні між нашими покоями двері.
У повітрі витає її ніжний тонкий аромат, тіло відразу реагує на присмак вже знайомої та такої смачної сутності. Дівчинка залишила один зі світильників. Боїться темряви? Чи почувається незатишно на новому місці?
Підходжу ближче та бачу, як вона напружується. Відчуває мене. Не дозволяю їй злякатися, торкаючись до неї ментально, поглиблюючи підсвідоме впізнання. Повертається до мене повільно та обережно, сідає, натягнувши ковдру до підборіддя. У блакитних очах спалахує вразливість та подив.
– Адаміре? Що ви…
− Не лякайся. Я прийшов у справі, − наближаюся повільно, дозволяючи їй прийняти це.
Навмисно сідаю поруч, змушуючи крихітку напружитися. Мене заводить те, як ледь помітно здригаються тонкі ніздрі, ловлячи мій запах. Правильно, маленька. Довірся інстинктам – я хочу твоєї доброї волі.
− По справі? – зводить похмуро брови, закушуючи пухку губу. Тонкі пальці трішки розслабляються.
− Підживлення, Соломіє, − нагадую. − Це потрібно твоєму синові.
Її очі розширюються здивовано.
− Я думала, ви вдень... А чому зараз? − видихає, але відразу ж хмуриться. Бурмоче винувато: − Вибачте. Вам, мабуть, ніколи з нами возитися.
І знову вона вражає мене своїми висновками. Як учора, коли щиро мені поспівчувала, вирішивши, що мимоволі зв'язала мене зі своїм малюком. Це незвично.
− Вдень, це було для тебе, Соломіє. А йому треба зараз. І це не настільки для мене обтяжливо, як тобі здається, − почуттям провини, звичайно, теж можна маніпулювати, але мені хочеться від неї інших емоцій. – Я можу викроїти у своєму розпорядку час на наші… зустрічі. Але, швидше за все, іноді приходитиму пізно, оскільки вдень часто відсутній в замку.
Вона з розумінням киває, завмирає вичікувально. Стріляє очима на двері.
− Ви справді поселили мене у суміжних зі своїми покоях? Через ці… зустрічі?
– Справді. Так набагато зручніше, – хмикаю. Наївна та прониклива, одночасно. Інтригуюче поєднання.
Можеш поки що думати саме так. Інформацію я тобі даватиму поступово і дозовано. Мені цікаво…
Знаходжу долонею її щиколотку під ковдрою, погладжую, спостерігаючи за тим, як на алебастровій шкірі точених вилиць з'являється ніжний рум'янець.
− Лягай, Соломіє. Дозволь подивитися, як ви двоє почуваєтеся.
Вона вагається кілька секунд, а потім повільно опускається на подушку. Насторожена. Схвильована. Пальці відпускають ковдру. Дивлюся їй у вічі й тягну ту вниз.
− Оголи живіт, − наказую їй.
Дівчинка спалахує ще більше. Чуттєва. Солодка. Слухняна. Пальці сверблять від бажання зробити це самому, але те збентеження, з яким вона повільно тягне вгору сорочку, теж дуже ласий шматочок. Так сильно старається, щоб ковдра не сповзла нижче, відкриваючи моїм очам лобок. І так солодко пахне, що мій самоконтроль дає відчутну тріщину.
Рано поки що. Вона не готова до мого голоду. Але дещо я їй безперечно дам.
Накриваю долонею тремтячий живіт. Така ніжна шкіра. Не можу стриматися, щоб не погладити…
Здригається, затримуючи подих. Під тонким батистом схвильовано здіймаються груди. Не великі, але мені це несподівано дуже подобається. Тканину натягують тугі ягідки сосків, викликаючи нестримне бажання зловити їх зубами, ротом, втягнути, облизати. Зіниці у блакитних очах розширюються ще більше, майже затоплюючи райдужку. В них бажання, лячне і несміливе. Пряно. Смачно. Поки що цього достатньо.
Зосереджуюся на відчутті маленького енергетичного клубочка в жіночій утробі. Який сильний хлопчик. Навіть у виснаженому стані. Завдяки їй. Випив свою матір майже до дна. А вона навіть не чинила опір, правда ж? Віддала тобі все, що могла з чистим серцем, з любов’ю тебе. І любила б, навіть умираючи. Дивовижна самопожертва, зважаючи на все те, що з нею сталося. Ти голодний. Але щадиш її тепер. Бережеш. Правильно. Я дам тобі більше.
− Адаміре... − несміливо вимовляє Соломія, повністю розслабившись. Довірившись.
– Рок, – виправляю її. Ловлю затуманений погляд. Сонно моргає.
– Рок… мені ніяково… але скажіть, чим я могла б займатися у вашому замку?
Зараз я жалкую, що більше не можу вільно читати її думки. Мені здавалося, я вичерпно дав зрозуміти, що працювати в такому стані їй ніхто не дозволить. Та й потім теж, але впертій дівчинці це поки що рано чути. Нехай звикне до свого становища і нової ролі, тоді й дам зрозуміти, що їй працювати просто не потрібно.
– Якщо ти про роботу, то моя відповідь незмінна, – не ховаю ноток роздратування.
– Я не про роботу… поки що, – додає норовлива. – Просто... я не звикла сидіти у чотирьох стінах і нічого не робити. Так і збожеволіти можна. Мені б хоч якесь заняття. Будь ласка.
− І що ж ти хочеш? − цікавлюся, не відмовляючи собі в задоволенні помилуватися тим, як змінюють одна одну емоції на цьому красивому личку. Визнаю. Не врахував це питання. – Ти ж чогось конкретного хочеш?
Соломія спиняється, немов соромиться свого прохання. А може, так воно і є. Тим цікавіше.
– Я хотіла б попросити художні фарби? І полотна, чи будь-які інші основи... Якщо це нікого не обтяжить.
Несподівано.
– Ти художниця?
– Ні! – надто поспішно відповідає вона. − Нічого серйозного. Просто люблю живопис… але часу на це ніколи не вистачало… а зараз…
− А зараз час у тебе зненацька з'явився, − схиляюся я до неї.
Хлопчик уже отримав стільки, скільки зможе спожити. І відчуття її шкіри під долонею знову стає гостро відчутним. Не погладити цей ніжний оксамит просто неможливо.
− Так, − киває, несвідомо зваблюючи тремтливими віями.
Вдихає різко повітря і мій погляд прикипає до відкритих губ. Хочу спробувати. Упевнений – вона солодка.
– Розкажеш завтра Жозелін, що саме тобі потрібно. Вона організує.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Я обираю бути твоєю, Ольга Островська», після закриття браузера.