Читати книгу - "На твоєму боці, Уляна Пас"

– За те, що почула в клубі. Насправді я так не думаю. Мені сподобалось допомагати тваринам, – пояснює. 

– Чому ж тоді ти не сказав цього? Злякався насмішок? – дивуюсь.

– Я не з тих, хто буде боятися, але… дійсно не хочу псувати свій імідж, – пояснює. 

– Ти сам себе чуєш? – злюсь. – Те, що ти провів день у притулку, не псує твого іміджу! Навпаки, ти показуєш себе з хорошого боку. А ще даєш зрозуміти, що думки інших тебе не хвилюють.

– Лізо, ти просто не розумієш! – хмуриться Ян. – Я живу в іншому світі, і тут свої правила!  

– Серйозно? – фиркаю. – І що ж це за правила такі? Треба бути мудаком, щоб тобі поклонялися? 

– У тебе язик без кісток, – зітхає Ян.

– А ти – боягуз! – випалюю. – Зупини мені тут! Не потрібна мені твоя допомога! Я тебе не розумію, Яне! От зовсім! 

На щастя, він таки гальмує і зупиняє автомобіль на узбіччі. Мабуть, я дістала його так само, як Дана, але мовчати не буду. Я справді повірила, що Ян може бути іншим. Хорошим. Але після його слів переконалась, що це просто моє нездійсненне бажання.  

Гримаю дверима, не прощаючись, і йду тротуаром у бік гуртожитку. Бачу, як Ян їде геть, і якось так неприємно стає. Я дійсно не розумію, як можна так сильно залежати від думок інших людей. 

Це що виходить? Якщо ти цілий день чистив клітки для собак, то став менш популярним? Це як взагалі? 

А може, причину такої поведінки Яна треба шукати не тут? Якщо копнути глибше, то можна згадати, що він взагалі був проти цієї поїздки у притулок. Його тато туди відправив. Отже, він залежний від батька, тому що той дає йому гроші. 

Якесь замкнуте коло виходить. Взагалі не розумію, як у цьому лайні можна жити! 

Коли заходжу в кімнату, Настя міцно спить на своєму ліжку. Хочу прийняти душ після важкої роботи, але сил вистачає тільки на те, щоб переодягнутись у футболку і лягти під ковдру. 

Засинаю практично одразу й сплю до обіду. Коли прокидаюсь, за вікном високо світить сонце, а в кімнаті я одна. Швидше за все, Настя знову кудись помчала шукати своє щастя, і, може, так навіть краще. Зможу побути одна і перезавантажитися. 

Коли підводжусь з ліжка, щоб піти у ванну кімнату, розумію, що щось не так. Футболка, яка на мені доволі, довга і… явно не моя. Розумію, що це та сама річ, яку дав мені Ян, коли я була у нього вдома. 

Як я могла її одягнути? Невже така втомлена була, що не бачила, що з шафи дістала?! 

Хочу переодягнутися, тому що гуляти у футболці Яна не збираюсь. Тільки от не встигаю цього зробити, тому що у двері стукають. Розумію, що це можуть бути сусіди, чи той самий Саша, тому без зволікань відчиняю двері і… розумію, що такого просто не може бути… 

На порозі стоїть Ян власною персоною, і, коли його погляд торкається футболки, брови хлопця здивовано піднімаються. Моє обличчя миттєво спалахує, і, не вигадавши нічого кращого, замикаю двері у нього перед носом. 

Притуляюсь до них спиною і намагаюсь віддихатись. Це ж просто божевілля якесь! Ян бачив мене у його ж футболці! І як я маю пояснити йому це? 

Стукіт у двері повторюється, а тоді я чую його голос… як не дивно, доволі веселий.

– Відчиняй двері, Лізо! Все, що треба, я вже побачив! 

Закриваю обличчя руками і починаю істерично сміятись. Така ситуація могла статися тільки зі мною. І як тепер бути? Вдати, що в цьому нічого такого немає, чи краще переодягнутися від гріха подалі?