Читати книгу - "Заборони тебе кохати, Ольга Вісмут"

Микита обіймає мене і притягує до свого міцного тіла. Відповідає на поцілунок, запускаючи язик у мій рот. Його руки дбайливо й акуратно знімають із мене одяг.

— Ти сьогодні якась інша, — каже він.

— Яка це? — усуваюсь від нього.

— Задумлива. Стала такою, як прийшла по обіді, — продовжує Микита.

І дивиться на мене теплим, проникливим поглядом. Відчуття таке, наче душу огортає ніжний кокон.

Закушую губу.

Я пам’ятатиму про нього. Про те, як він ставиться до мене. Заберу із собою наші найкращі миті. Але так більше не можна.

Чим далі — тим складніше нам буде розлучитися. І тим сильніше я мучитимусь.

Ні, я правильно вирішила. Рвати треба зараз, поки ми ще не зрослися, не прикипіли одне до одного.

У нього все попереду. Нехай іде своєю дорогою, а я візьму відпустку, поїду кудись до моря, відпочину, переусвідомлю своє життя і спокійно продовжу лікування.

Допоможе воно чи ні — час покаже.

Це наша остання ніч із Микитою. Хочу запам’ятати її надовго. Хочу його. І він хоче мене.

А далі… Далі настане завтра.

— Дрібниці, — усміхаюся, хоча серце плаче. — Просто скучила.

Одяг злітає з мене.

Я залишаюся в білизні. Микита обводить моє тіло пильним поглядом. Починає важко дихати. Його груди здіймаються й опускаються. Я розстібаю ліфчик і знімаю його із себе.

Соски вмить стають твердими. Микита дивиться на них і опускає голову. Наче електричні імпульси проносяться моїм тілом, варто йому стиснути сосок зубами.

Вигинаюсь. Стогін насолоди виривається з мене.

Запускаю пальці у волосся хлопця. Стискаю його.

Колишній мало приділяв часу моїм грудям. А Микита від них шаленіє. Завжди цілує їх.

Потім він знімає з мене трусики. Торкається клітора. Тілом пробігають мурашки. І знову я стогну.

Його палець входить у мене. Губи продовжують мучити мої груди. Він пришвидшується у своїй звичній манері. І мені це подобається.

У топку ніжність та повільність. Я хочу, щоб Микита взяв мене просто тут. У коридорі. Нехай не припиняє цілувати мене. Нехай не зупиняється.

Микита додає палець, а великим натискає на клітор.

Я знову стогну. Мені так добре й солодко відчувати його в собі. Мені подобається, коли він торкається мене, коли цілує, коли виробляє з моїм тілом усі ці приємні речі.

Оргазм накриває мене лавиною. Розноситься дрібними спалахами задоволення в кожній клітинці. Я втикаюсь чолом у плече Микити. Рвано дихаю.

І знову дивлюсь у його очі.

— А тепер у спальню, — він тягне мене за собою.

— Можна й тут, — відповідаю уривчасто.

Його член такий жорсткий. Я вже готова прийняти його в себе.

— Заманливо, — примружується Микита. — А чому б і ні?

Мої очі округлюються. Микита впевнено розвертає мене, а мені тільки й залишається, що впертися руками в стіну. Чоловіча долоня натискає на поперек, змушуючи прогнутися.

Його член входить у мене. Заповнює собою.

Сльози збираються в моїх очах. Я зі стогоном вигинаюсь, щоб вийшло глибше.

Микита виходить із мене, а я подаюсь назад, за ним.

— Не рухайся, — каже хлопець і кладе руки на мою талію. Фіксує мене на одному місці.

Завмираю. Дозволяю йому робити те, що він хоче.

Це просто якийсь тваринний секс. Микита бере мене. Бере моє тіло. Та я йому душу готова віддати, аби отримати свій другий оргазм.

І Микита не змушує довго чекати. Рухається різко й уривчасто. Смакує кожен рух.

Незабаром насолода накриває мене з головою. Я вигинаюсь у сильних руках.

А рухи Микити стають жорсткими, запеклими. У них немає жодної ласки, але вона мені й не потрібна.

Він робить усе, як слід. Як мені зараз треба. Нехай покарає мене цим сексом. Тваринним та брудним.

Віддаюся його владі. З криком кінчаю. Микита досягає оргазму слідом за мною. Стискає вже не так сильно. Видихнувши, акуратно виходить із мене і притискає до себе.

— Ти класна, крихітко, — шепоче мені на вухо. — Зводиш із розуму.

Я спираюсь на нього, розуміючи, що ноги не хочуть мене тримати. А він продовжує:

— Теж сумував, поки тебе не було на роботі. Так і уявляв, що зроблю з тобою, коли опинимося наодинці.

Відчуваю укол провини.

Може, усе залишити, як є…

Адже він так мене хоче. І я його теж…

Кому потрібна ця правда? Кому від неї стане легше?

— І я тебе… — насилу стримую сльози, коли зізнаюся. — Хотіла.

Чується смішок. Спітніле чоло втикається в мою маківку.

— Знаю. Відчуваю. Ну, у нас ще вся ніч попереду, — з передчуттям продовжує Микита. — Сьогодні ніхто з нас не засне.

Він дотримується обіцянки. Кохає мене всю ніч. Навіть будить, коли засинаю. Але відразу розуміє, що я вже без сил.

— Гаразд, спи, — шепоче у вухо. — Вранці продовжимо.

Підгортає мене під себе. У півсні обплітаю його руками й ногами. Вдихаю такий улюблений запах його розпаленого тіла.

І засинаю з відчуттям поцілунку на губах.

— Нам треба дещо обговорити, — говорю я зранку.

Ми сидимо на кухні. Я стискаю гарячу чашку, але майже нічого не відчуваю. Усе всередині ніби вкрилося кригою.

А ще після безсонної ночі очі злипаються і трохи нудить. Мабуть, від недосипання тиск скаче. Навіть каву пити не можу.

— Я теж так думаю, — Микита опускає виделку, не донісши омлет до рота.

— Про що? — вичікувально дивлюся на нього.

— Треба б з’їхатися.

Микита каже це серйозним тоном. Неначе давно все обдумав і вирішив. Але я… не готова. Не готова пустити його далі, ніж він уже вліз.

— Виключено.

— А чому ні? Мені набридли ночі без тебе. Не хочеш у твоїй квартирі, нумо знімемо окремо. Можеш обрати сама, я все оплачу. Повір, я можу подбати про свою жінку.

Його тон звучить розважливо, погляд відкритий та прямий. Я бачу, що він не бреше, не лукавить. Але…

— Ми не можемо бути разом.

Усмішка сходить з обличчя Микити.