Читати книгу - "В обіймах монстра, Міла Мур"

— Ти знав, що Віталік прийде до мене? — питаю, коли виходимо на вулицю. 

— Ти й так знаєш відповідь, — цідить сердито. — Сідай в машину, Аліно. Мені треба повернутись. 

— Ти серйозно? Нічого не поясниш і просто підеш? — переходжу на крик, але Даміра це дратує. Він хапає мене за шию і змушує дивитись йому в очі. Не боляче, але неприємно. 

— Мені зараз не до твоїх істерик, дівчинко. Якщо не хочеш, щоб я відірвав тобі голову — сядь в тачку і їдь додому!

Дамір відштовхує мене від себе і змушує відчути до нього люту ненависть. Намагаюсь проковтнути клубок у горлі й таки сідаю в салон. Двері зачиняються, і я бачу, як Дамір повертається назад у приміщення. 

Спартак сідає на переднє сидіння, і автомобіль рушає. Мене починає трусити, і це поганий знак. Просто до цього моменту я перебувала в якійсь прострації, адже мало не померла. Два рази. 

Зараз напруга спадає і приходить… біль. Я дуже гостро розумію, що ніхто не переймається тим, що я відчуваю. Всім на мене начхати…

— Ти можеш щось мені пояснити? — питаю у Спартака і дуже сподіваюся, що він не мовчатиме. 

— У твоїх сережках прослушка, принцесо, — відповідає, не озираючись до мене. — Ми знали, що Віталік хотітиме тебе вбити, коли побачить, але сподівалися, що перед цим скаже, хто ти насправді. 

— А як щодо зброї? Ти так легко вистрілив у мене… — згадую той момент — і не можу зробити вдих. 

— Той пістолет Віталік забрав в одного з наших охоронців. Він не міг пронести зброю у заклад, тому пішов на цей крок. Але вся зброя охорони була не зарядженою. 

— Виходить, ви просто мене підставили, — шепочу. 

— Ми знали, що ти не постраждаєш, — заперечує. 

— Та невже? А якби у нього був ніж чи він спробував задушити мене голими руками? — кричу. Відчуваю, що мене несе, тому різко замовкаю та обіймаю себе руками.

Хочу залишитись одна. Не бачити Спартака і тим паче Даміра. Вони без докорів сумління вб'ють мене так само, як Віталіка, якщо більше не буду їм потрібна. 

— Що сталося з Віталіком? — питаю. — Від чого він помер?

— Не знаю, — цідить Спартак. — Це не ми його… Дамір планував витягнути з нього правду, а тоді усунути. Але хтось впорався швидше. І, можливо, цей хтось не хотів, щоб ми дізналися, хто ти. 

Знову загадки, від яких голова йде обертом. Відкидаю голову на спинку сидіння і заплющую очі. Одразу ж розплющую, тому що перед очима мертвий Віталік. 

Так, він намагався мене вбити, і не один раз. Але всі ці роки він був моїм батьком, і я не бажаю йому такої смерті. Нікому не бажаю. 

Щойно автомобіль зупиняється на території маєтку, знімаю з себе кольє та сережки та залишаю їх в автомобілі. Сама ж виходжу на вулицю, повністю проігнорувавши руку Спартака. 

Він не йде за мною. Мабуть, розуміє, що не варто. 

Я ж йду одразу у ванну кімнату, знімаю сукню та перуку і стаю під гарячі струмені води. Разом з ними обличчям течуть гіркі сльози. Я не хочу бути зараз тут. Не хочу відчувати все те, що відчуваю. 

Я маю втекти. Маю врятувати своє життя. І я зроблю це!

План з'являється у голові різко, і, вимкнувши воду, я залишаю душову кабіну. Мені байдуже, куди йти. Всюди мені загрожує небезпека. Саме тому піду світ за очі. Головне — якомога далі від Даміра. 

Я не хочу відчувати те, що відчуваю. Не хочу бачити його і чути його голос. Воронов монстр і вб'є мене, не задумуючись, тільки-но стану йому не потрібною. І коли це станеться — лише питання часу.