Читати книгу - "Драконяча відьма, Настуся Соловейко"

Я не знаю, що на мене найшло. Певно, це було від страху. Я так злякалася!

Одночасно хотілося закричати йому в лице, хто я є.

– Відьма, я відьма! – слова вже готові зірватися з вуст, гарячим комом застрягли у горлі.

Я так ясно побачила, як його великі долоні охоплюють мою шию і стискаються у смертельній хватці.

А жити мені хотілося. А ще, хотілося дізнатися як це, коли тебе любить такий чоловік.

Не відьмак, що не здатен відчувати нічого, окрім холодного розрахунку. Не звичайна людина, що падає на коліна і молиться своїм богам, як тільки мене бачить, а цей високий, сильний, із палаючими очима чоловік.

Нехай завтра він все пригадає, нехай, та сьогодні його руки будуть мене пестити.

Я зробила крок вперед і торкнулася вуст драконоборця.

Все інше стало неважливим. Я втратила відчуття реальності. Не було ні холодного осіннього вітру, ні вологої трави. Гарячі руки й губи вивчали моє тіло, пробуджуючи відчуття яких я ніколи й уявити не могла.

Тепер, коли його тверда плоть наповнювала мене, все чого я хотіла – щоб він не зупинявся.

Люди кажуть, що відьми від природи розпусниці. Можливо, я саме така.

Інакше, чому лежу тут, на сирій землі й згораю у вогні від кожного нового доторку?

Я злітала все вище і вище, поки не почало здаватися, що більше не витримаю, а потім, ніби впала з вершини драконячої гори. Та падіння це розтікалося солодким болем по всьому тілу.

Ще довго ми лежали поряд, притиснувшись. Наші тіла волого виблискували у світі костра. Ніхто з нас не вимовив жодного слова, та вони навряд чи б нам чимось зарадили. Питання залишились питаннями. Кольоровий туман щез.

Танець вогню заворожував мене і повіки ставали дедалі важчими, поступово, я заснула.

Розбудив мене Черепус, приболісно шкрябнувши кігтем по голому стегну.

Я збентежено сіла. Драконоборець, здавалося, міцно спав – груди мірно здіймалися й опускалися.

Очі Холодного палали більше, ніж зазвичай, він без слів мотнув головою у бік моєї сукні.

Якомога тихіше, я встала і схопивши свою сумку, натягнула плаття.

Черепус стрілою понісся вглибину лісу.

Відбігши досить далеко від галявини, я зупинилася, щоб перевести подих. Саме в цей момент Холодний налетів на мене. Зависнувши перед моїм лицем, він зашипів:

– Ти здуріла, здуріла! Первісний дракон! Навіщо ти взагалі підняла мене з могильника, нехай би я ніколи не приходив у цей світ! Драконяча відьма, що злягається із драконоборцем! Все, що завгодно, тільки не це!

– Відчепись, Черепус! – гаркнула грубо.

Я обігнула його і пішла в сторону дома.

– Куди??! – майже заверещав він – Нема в нас більше дому!

Я розгублено озирнулася на нього.

– Що з ним сталося?

– Нічого – стоїть на тому самому місці, та нам туди дороги нема! Нам треба тікати якомога далі, Даная! Подалі звідси! Ти зовсім цього не розумієш, чи останні мізки в тебе з голови повилітали?

Я замислилася. Так, Черепус правий.

– Хоч речі заберем, Гримуар!

– Я все взяв. – біля моїх ніг впала сумка і я машинально повісила її на плече – Добре б було якби ліс і тепер не випустив цього довбня, та щось я в цьому сумніваюся.

Я лише стенула плечима й повернула у бік селища.

Ниючий біль між ніг тільки підкреслювала мою дурість. Тепер, у тьмяному світлі Зерати все виглядало інакше.

Виглядало так, ніби я вкотре зрадила свій народ, мимоволі, та все ж.

Чому я не могла просто бути як всі?

Інша на моєму місті, притащила б цього драконоборця у Вічер і власноруч видерла б серце з його грудей.

А я…

Крізь невеселі думки прорвалося розлючене дзижчання Черепуса. Та я не слухала, все одно нічого нового не почую.

Раптово, величезна тінь промайнула зовсім близько і на мене повіяло жаром.

– Черепус, – проговорила придушеним шепотом – ти це бачив?

– Так, Даная, бачив. Мерщій, біжимо!

І я понеслася з усією можливою швидкість на яку була здатна.

Сухі гілки чіплялися за спідницю, я не наділа чобітків, тож, у ноги впивалися гострі колючки, та я наче летіла над землею.

Те, що переслідувало нас, було дуже небезпечним і воно жадало моєї крові, я це відчувала.

Я вже майже добігла до перепустки, коли переді мною вискочив гігантський вогняний пес.

Принаймні, істота була на нього схожа.

Заввишки у два моїх зроста, із гострими чорними зубами й іклами як моя рука в довжину.

Абсолютно чорні очі втупилися в мене із цікавістю вбивці, вивчаючого свою жертву.

Здавалося, що його шкура вкрита рідким вогнем, язики полум'я танцювали навіть у напіввідкритій пащі.

– Первісний дракон! – видихнула я і ноги підігнулися.

Я б впала, якби не наткнулася на широкий стовбур дерева.

Чудовисько заричало і почало підходити ближче. Жар від нього боляче колов шкіру, магія всередині мене забурлила і перший раз в житті сама ковзнула до рук. Та її було замало, декілька синіх іскр зірвалися з пальців і згасли.

Монстр знов заричав, та цього разу мені здалося що насмішкувато, ніби питаючи:

– І що ж ти за відьма така, непутяща? Навіть захистити себе не можеш!

Холодний завис над моєю головою.

Звір ще кілька секунд роздивлявся нас, а потім підняв величезну лапу й вдарив нею по стовбуру дерева поряд. Товстезне дерево переломилося, наче прутик і я закричала.

Не тямлячи себе від страху, побігла не розбираючи дороги.

Монстр не поспішав мене нагнати, здавалося, йому подобається мій страх.

Він ліниво йшов за мною, низько порикуючи.

Зрозумівши, що тікати сенсу не має, я змусила себе повернутися до нього лицем.

– Що тобі потрібно?! – закричала – Відчепись від мене!

Навіть для мене самої, мій голос прозвучав жалюгідно.

– О, Даная, йому потрібна ти. Думаю, що він ще не  вбив тебе тільки тому, що відчуває на тобі запах свого господаря. Правда ж, Райн? – пролунав позаду голос драконоборця.