Читати книгу - "Кохай без правил, Ольга Манілова"

Рита навіть робить спробу чинити опір, випрямляючи ноги, але я так хочу її, так потребую її, що затискаю гнучке тіло сильніше і працюю рукою ще краще.

Вона легенько погойдується з боку в бік, але потім... треться об долоню і дуже рідко задушено скиглить, намагаючись уникати погляду.

Змушую її закинути голову, обхоплюючи п'ятірнею тонку шию ззаду.

У задумливому погляді завжди так багато думок, а тепер її повіки, здається, закриваються під вагою суперечливих емоцій у світлих очах.

Безпорадність у рідкісних рухах її рук і розгубленість у її схлипах змушує мене відчувати себе в сотні разів більшим: вищим, сильнішим і швидшим.

І я всім тілом навалююся на Риту, і знову вимагаю від неї зізнання, і я беру і беру її пальцями...

Вона хапає мої плечі, нарешті намагаючись притягнути до себе, а я впираюся чолом у її перенісся, і тепер не можу розтиснути зуби.

Якщо розслаблю щелепу, то не зможу зупинитися, і вона, не така вже й тиха й стійка Рита Шаповалова, вся буде моя.

А я тоді просто під лід провалюся, а під ним — глибинна течія на швидкості світла, і я вже звідти не виберуся...

І її божественний густий запах — це буде всім, чим я зможу дихати, і мені доводиться знову наказувати їй, крізь зуби та жорстким тоном, зізнатися мені.

Вона ж майже розкрилася... Майже не витримала, навіть зараз у її очах паніка бореться із захопленістю. Член уже ниє до такої міри, що мої яйця вогнем підтягуються. Вона від мене не сховається, вона зриватиметься знову і знову...

Рита незграбно притягує мене ще ближче, і я згораю живцем: прикушую шкіру на відкритих ділянках шиї й заціловую кожен міліметр, а вільну руку вдавлюю—вбиваю в стіну будинку, щоб біль хоч якось мене протверезив.

— Артуре, — безпорадно шепоче Рита, — я... я... я...

— Що? — караю її губами й зубами, і втрачаю контроль над власними пальцями всередині її соковитого й мокрого жару. — Що? Говори, будь ласка. Рито...

— Не можу, — майже беззвучно відгукується вона і знову відводить погляд.

— Притиснися до мене. — Я видихаю у скроню, що вкрилася потом, намагаючись її заспокоїти. — Я ж цілую тебе. Зараз ще поцілую.

Рита киває, і навіть дозволяє знову дивитися в її напівзакриті, затуманені бажанням очі, а потім мої пальці рухаються в ній швидко і жорстко, і вона, задихаючись у мої губи, спонтанно насаджується на них сама.

— Давай, док, — сиплю я і сам мотаю головою, — давай, моя забіяка, зірвися. Відкрийся, мені відкрийся, і на все плювати. Відпусти все. І дивись, — шепочу я безперестанку і плутано, — дивись на мене, коли зірвешся.