Читати книгу - "Забудь мене, Впіймай мене, Ретта Кім"

— А що тут знати? Одна дорога, — усміхнувся хлопець.

Поїздка пройшла в тиші. Алекс мовчки вів машину, а я розглядала пейзажі за вікном. Річки, озера, гори, скелі… природа тут надзвичайна.

— Нам дуже пощастило з погодою, — промовив хлопець, коли ми зупинились. — Вона тут дуже мінлива. А для нас сонечко світить. Ходімо, зараз ахнеш від цієї краси.

Ми вийшли на дерев’яний пірс і зупинилися недалеко від купки туристів.

— Де-е-емони… можна мене тут залишити? Я тут жити буду… — тільки і промовила я, вражено оглядаючи краєвид. А там було на що дивитися…

— Якщо тебе тут залишити — ти замерзнеш, Іс, — усміхнувшись, промовив хлопець. — Подобається? — пролунало в мене біля самісінького вуха, та я не звернула уваги.

— Я в захваті… Алексе, та таку красу неможливо словами описати! — хлопець усміхнувся ще ширше, а я ойкнула. Природа виводить мої емоції з ладу…

— Цікаво бачити тебе такою. Мені подобається, — гмикнув вампір.

— Ай, дивись уперед, а не на мене.

— Там не так цікаво, — він наблизився до мого обличчя. — Тільки от твоєї усмішки я ще не бачив.

— Не смій, — буркнула я і зробила крок убік, відновлюючи відстань між нами. Нíчого в мій особистий простір влазити…

Я підійшла до краю пірсу, зупинившись у кількох кроках від людей, і намагалася впіймати поглядом усі деталі. Наскільки тут красиво…

Через цю красу не помітила різкого руху збоку. Схоже, друзі явно веселилися й не помітили, коли штовхнули мене. Я настільки розслабилась, що не встигла вчасно зреагувати. Та за мить чиясь рука міцно схопила мене й потягнула на себе. Алекс заглянув мені в очі й полегшено зітхнув. А потім обернувся до групи й заговорив… норвезькою… я аж рота роззявила. Все-таки йому доведеться мені це пояснити.

За кілька хвилин Алекс підійшов до мене і, взявши за руку, потягнув до човна.

— Не відходь від мене, — серйозно промовив він. — І, заради бога, не смикай рукою — не відпущу.

— Схоже, я зарано розслабилась… — пробурмотіла я, задумливо дивлячись на сплетені долоні.

— Не напружуйся. На те я тут. Ти сюди відпочивати приїхала.

— Тобі, бачу, є що мені розповісти, — я глянула на хлопця.

— Розповім, — відповів він. — От попливемо й розповім. Там тебе точно ніхто скинути у воду не захоче. Хіба всі разом під воду підемо.

— Оптимістично…

— Але, як варіант, — на обличчя повернулася звична усмішка. — Я жартую, Іс.

Виявилось, Стюарт народився и жив тут до середньої школи, а потім вже переїхав у Нью-Йорк. Про свого брата він надто багато не розповів. Лукас так і залишився для мене таємничою особою. Дізналася лише, що з Алексом у них спільний тільки батько. Розмова протікала спокійно і якось буденно. Ніби ми знали один одного вічність… прогулянка затягнулася майже до самої ночі. Тільки на човні ми каталися добрих дві години. Тож до будинку ми добралися ближче до опівночі. Хоча такого відчуття зовсім не було. З цим вічним днем легко в часі загубитися можна.

— Тук-тук, — промовив хлопець, з’явившись на порозі. — Лягаєш?

— А що, не видно? — буркнула я, розкинувши руки й показуючи піжаму. І мені начхати на всі ці сексуальні жіночі піжамки. Широка однотонна сорочка й такі ж штани. Для сну - ідеально.

— Миленько, — гмикнув вампір.

— А ти чого очікував? Шовкові халатики з мереживом шукай у себе у квартирі. Думаю, десь завалявся екземплярчик.

— Тобі подарувати? — хитро запитав він.

— Слухай, йди-но звідси, — невдоволено промовила я.

— А я думав, ти мене до себе пустиш. Усе ж ліжко велике, — театрально зітхнувши, промовив вампір.

— Бракує тепла? — спокійно запитала я, намагаючись не вибухнути. Було б у мене в руках що-небудь важке…

— Ду-у-уже, — протягнув Алекс і усміхнувся, коли я підійшла до нього.

— Притулися до батареї — зігріє, — гмикнула я й зачинила двері прямо в нього перед носом.

— Дуже невиховано з твого боку, Іс, — почулося за дверима.

— Не колише, — спокійно промовила я й лягла в ліжко, загорнувшись в ковдру.

— Добраніч, вогнику, — промовив хлопець і, схоже, пішов у свою кімнату.

— І тобі… бовдур, — тихо пробурмотіла я.

І навіщо це все? Я кажу, що це марна трата часу, а він вперся і все. Точно закохався, чи що? Я зітхнула й заплющила очі. Сон прийшов майже моментально.

Коли мене розбудили, годинник показував одинадцяту. Оце так поспала…

— Не знав, що ти соня, — усміхнувся Алекс, коли я зайшла на кухню. На столі стояв сніданок. Цікаво… — Снідай, приводь себе до ладу і будемо виходити. Сьогодні будемо багато ходити, якщо вже погода нам дозволяє.

— Я не соня… — пробурмотіла я, намагаючись прокинутись і взялася за їжу. — Зазвичай я не сплю так довго.

— А, як на мене, дуже навіть мило, — промовив хлопець. — Можна цим скористатись і вдосталь надивитися на тебе.