Читати книгу - "Коли вибір лише один, Єва Басіста"

У моїй невеличкій кімнаті, де я прожила сімнадцять років, фактично нічого не змінилося. Звісно торік батьки переклеїли шпалери. Тепер кімната була бузкова, а не рожева.

Я сіла на фіолетовий диван та почала оглядати стіни, де висіли мої фото. На них я настільки мала, що навіть не віриться. Та взагалі мені досі незвично, що мій вік не п'ятнадцять років. Де ті безтурботні роки? Куди подівся той золотий час, де найбільша проблема була контрольна з алгебри та хімії? Не знаю, але дуже хочеться повернутися в той період, адже тільки декілька років тому до мене дійшло, що я давно виросла.

Сумна думка, але нічого не поробиш. Не встигну я кліпнути, як мені буде шістдесят років та  буду бавити непосидючих внуків, якщо звісно пощастить.

Я встала та підійшла до столу, де всі одинадцять років ледь не кожного дня робила уроки. Ця лакована деревина бачила всі мої емоції, які тільки можна було. А скільки я ревіла за ним коли не розуміла, як рахувати ті інтеграли чи второпати ті дурні закони з фізики. Але золота медаль, яка висіла на стіні говорила, що зрозуміла. Проте скільки сліз виплакала та вислухала від батьків. Вони завжди хотіли, щоб я була найкращою. Тому завжди старалася, але чомусь кожну мою перемогу вони приймали, як належне. Типу нічого особливого. Це ображало, але згодом я вже не звертала на це увагу та просто йшла до своєї цілі.

Звісно частина з них таки не здійснилася, бо я просто не відстояла свою думку. Ось мені хотілося дуже малювати. Скільки разів я просила віддати мене у художню школу, але батьки вертіли носом та говорили, що з цього сенсу нуль, бо в житті треба займатися серйозними справами, а не акварель псувати. Сумно. Але потай від усіх я малювала. Ось зараз навіть тримаю свій старий альбом, де простим олівцем зафіксовувала все, що тільки можна було.

Зараз я гортала його та усміхалася. Під деякими навіть стояла дата та підпис. Великий художник. Нічого більше не скажеш...

Через дві хвилини я догортала до останньої сторінки, де сумно дивилася на мене недомальована автівка, що стояла на мосту. Це був останній малюнок, який я таки не завершила. Йому вже понад шість років. Мабуть, він таким і залишиться. Доросле життя забрало у мене мрії та дало зрозуміти, що ти не дитина і  треба витрачати свій час на повсякденні справи без яких нікуди.

Вечір після роботи зайнятий готуванням їжі, вихідні прибиранням квартири, а якщо з'являється зайві п'ять хвилин, то хочеться їх витратити на сон. І таке повторюється щодня, щотижня, щомісяця...

Звісно деякі мають не таке життя. Ось моя подруга дитинства та одночасно однокласниця Яна - тільки ловить кайф від усього. Скільки я б не заходила у соціальні мережі, то її сторінка кричить світлинами з різних куточків світу.

Але заздрити треба мовчки. Можливо мама має рацію, що гроші не головне у житті, а повинно панувати порозуміння. Однак сьогоднішня ситуація, яка склалася між ними - не дуже гарний приклад.

Двері до моєї кімнати тихо відчинилися. Я повернула голову та побачила батька. Він мав п'яний вигляд, але не настільки, щоб не розуміти, що відбувається навколо.

- Можна? - запитав він.

- Угу,- закрила я альбом та заховала його до шухляди.

- Твоя мама збісилася, - сів він на диван. - Ми з Вованом тільки пригубили по сто грамів спиртного, а вона одразу їжиться, як отой індик.

Слово пригубили, то дуже слабко сказано. Скоріше вони добряче присмокталися, а зараз шукають кому сісти на вуха та розповідати свої оповідки.

- Вона інколи емоційна, - сказала я.

- Хоч ти такою не будь, бо мати таку жінку, то біль головний. Невідомо, що її вкусить через секунду.

Я пожала плечима, бо не знала, що говорити у цій ситуації.

- Але я все одно люблю твою маму. Звісно вона інколи поводиться жахливо, вмикає у собі капризну дівчинку, але це краще, а ніж коли в цій жінці прокидається королівська гадюка. Тоді треба ховатися, але я також не цукерка шоколадна. Інколи самому від себе противно.

- Угу, - зиркала я на нього.

- Ти хоч не пиляєш Влада?

- Та наче ні.

- Ну це добре. Головне не мотати нерви... Але чого він досі тебе заміж не кличе?

Ну почалося. Знову з дна озера вибралася на поверхню його улюблена тема. Наче нема більше нічого цікавішого, а ніж зараз це товкти. Мене саму таке питання турбує, але обговорювати не бажала. Ще сон буде поганий, а завтра я повинна мати гарний вигляд.

- Ще не час,- проказала я.

- То дурня. Ось я твою маму в перші два місяці прив'язав до себе, щоб нікуди від мене не полетіла, бо вона ще та пташка. Якби проґавив, то все життя б шкодував.

Я ледь помітно усміхнулася. Мої батьки дійсно дуже швидко побралися, проте вони ніколи не розповідали, як їх до одного цілого звела доля. Мабуть, зараз є сенс запитати.

- А як ви взагалі зустрілися?

- У друзів на гулянці. Твоя мама напилася до свинячого крику та стала блювати, а як джентльмен тримав її волосся, коли вона блювала у ванній, а потім рятував її мінералкою із кропом, однак він щось її не допомагав.

Оце історія. Навіть не думала, що мама була в молодості така. Після цієї розповіді моє життя не буде таким, як раніше.