Читати книгу - "3001: Остання одіссея, Артур Чарльз Кларк"

Але я сподіваюся, що європці помітили. Зазвичай вони починають виповзати на берег через якихось п’ять хвилин після малого світанку. Невже вони вже знають, що я тут, і бояться?

Ні, може бути, що навпаки. Мабуть, їм цікаво… або й не терпиться побачити, що то за дивний гість прибув до Цяньвілла… Хочеться, щоб так і було…

Ось вони! Сподіваюся, твої супутники-шпигуни все бачать — камери «Фалкона» теж записують…

Як вони повільно рухаються! Боюся, що намагатися балакати з ними буде дуже нудно… якщо вони захочуть зі мною говорити…

Оця штука дуже схожа на ту, що перекинула «Цянь», але набагато менша… скидаються на маленькі дерева, що ходять на десятку тонких стовбурців. І з сотнею гілок, що галузяться знову, і знову… і знову. Як наші численні багатоцільові роботи… скільки минуло часу, поки ми зрозуміли, що імітації гуманоїдів до сміху незграбні, і що правильніше піти шляхом незліченних дрібних маніпуляторів! Щоразу, як ми винаходимо щось розумне, з’ясовується, що матінка-природа вже про таке подумала…

А оці хіба не гарненькі — наче крихітні кущики на марші. Цікаво, як вони розмножуються — брунькуються? Я й не уявляв, які вони прекрасні. Майже такі ж барвисті, як риби коралових рифів, можливо, з тих самих причин… щоб приваблювати собі пару або видати себе за щось інше і обдурити хижаків…

Я сказав, що вони схожі на кущики? Уточнення: на трояндові кущики — у них навіть є шипи! І, мабуть, добра причина для цього…

Я розчарований. Вони мене ніби не помічають. Усі подалися до міста, ніби зальотний космічний корабель — це якась буденність… залишилося лише кілька… може, спробую ще так…

Думаю, що вони можуть сприймати вібрації, — як і більшість водних створінь, — хоч атмосфера тут може бути надто рідка й мій голос не розлетиться дуже далеко.

«ФАЛКОНЕ» — ЗОВНІШНІ ДИНАМІКИ…

АГОВ, МЕНЕ ХТОСЬ ЧУЄ? МЕНЕ ЗВУТЬ ФРЕНК ПУЛ… КАХИК… Я ПРИЙШОВ З МИРОМ ВІД ІМЕНІ ВСЬОГО ЛЮДСТВА…

Почуваюся я геть по-дурному, але хто запропонує щось краще? І для історії добре звучатиме…

Ніхто не звертає найменшої уваги. Великі й маленькі — усі повзуть собі до своїх іглу. Цікаво, що вони там роблять усередині — можливо, треба піти за ними. Я впевнений, що це абсолютно безпечно — я рухаюся набагато швидше… Мені щойно спав на думку цікавий спогад. Усі ці створіння, що повзуть в одну сторону, мені схожі на робітників, що колись каталися двічі на день між домом і роботою, поки електроніка не зробила це непотрібним. Спробую ще раз, поки вони всі не позникали.

ВІТАЮ, ЦЕ ФРЕНК ПУЛ, ГІСТЬ ІЗ ПЛАНЕТИ ЗЕМЛЯ. ВИ МЕНЕ ЧУЄТЕ?

Я ЧУЮ ТЕБЕ, ФРЕНКУ. ЦЕ ДЕЙВ.

Розділ 29. Привиди в машині

Першою реакцією Френка Пула було абсолютне приголомшення, за яким прийшла невимовна радість. Він ніколи по-справжньому не сподівався, що встановить будь-який контакт — чи то з європцями, чи то з Монолітом. Насправді він навіть фантазував, як у розпачі копає ногою височенну ебенову стіну й люто горлає: «Є хто вдома?»

Але він не мав би аж так дивуватися: якась розумна істота мала стежити за його підходом з Ганімеда й дозволити йому посадку. Йому варто було сприймати Теда Хана серйозніше.

— Дейве, — повільно сказав він, — це справді ти?

«А хто це може бути?» — спитали в одній частині його мозку. Втім, питання не було дурним. У голосі, що залунав з маленького динаміка на пульті «Фалкону», було щось примітно механічне й неособисте.

ТАК, ФРЕНКУ. Я ДЕЙВ.

Далі була дуже коротка пауза, а тоді голос продовжив, зовсім не змінивши інтонації:

ПРИВІТ ФРЕНКУ. ЦЕ ЕАЛ.

МІС ПРІНҐЛ

ЗАПИС

Ну, Індро, Діме, я радий, що все це записав, бо інакше ви б мені не повірили…

Гадаю, я ще й досі в шоковому стані. Найперше — а як я мушу почуватися щодо того, хто намагався — успішно! — убити мене — хоч то й було тисячу років тому! Але я розумію, що то не Еалова провина — взагалі нічия. Є одна добра порада, яку я завжди вважав корисною: «Не приписуй лихого наміру тому, що могло статися через просту некомпетентність». Я не можу набратися люті до групи програмістів, яких я ніколи не знав і які вже багато століть як померли.

Я радий, що це зашифровано, бо не знаю, як це опрацювати, і багато того, що я зараз розповідаю, може виявитися абсолютною нісенітницею. Я вже страждаю від інформаційного перевантаження, аж довелося просити Дейва покинути мене на якийсь час — і це після всієї мороки, на яку я пішов, щоб з ним зустрітися! Але не думаю, що образив його почуття — я ще не впевнений, чи вони в нього взагалі є…

Що він таке — хороше питання! Ну, він справді Дейв Боумен, але з якого ніби зійшла більша частина людськості — він наче… гм… синопсис книжки або ди­сертація. Знаєте, як реферат може передати всю інформацію, але жодного натяку на характер автора? Втім, були моменти, коли я відчував у ньому щось від старого Дейва. Я не наважуся стверджувати, що він радий знову мене бачити — скоріше, помірно втішений… Що ж до мене, то я й досі дуже збентежений. Це наче після довгої розлуки зустріти друга й побачити, що він став іншою людиною. Ну, минула ж тисяча років — я й уявити не можу, що він за цей час бачив, але як я вам зараз покажу, він спробував поділитися зі мною часткою пережитого.

І Еал — це теж він, жодного сумніву. Більшу частину часу ніяк не можна вгадати, котрий з них до мене говорить. У медичній історії наче ж є приклади множинних особистостей? Певно, тут щось схоже.

Я спитав, як це з ними обома сталося, а він — вони — чорт забирай, Еалмен! — спробував пояснити. Я повторюю: можливо, я почасти зрозумів щось неправильно, але це моя єдина робоча гіпотеза.

Звісно, Моноліт — у його різних проявах — це ключ — ні, неправильне слово — здається, хтось уже казав, що це якийсь космічний швейцарський армійський ножик? Я помітив, що вони й досі у вас є, хоч і Швейцарія, і армія зникли багато століть тому. Це універсальний інструмент, який може робити що захоче. Або що його запрограмували зробити…

Там, в Африці, чотири мільйони років тому, він дав нам еволюційного копняка, добре це чи погано. Тоді його родич на Місяці дочекався, поки ми виберемося з колиски. Про це ми вже здогадувалися, а Дейв підтвердив.

Я сказав, що в нього не залишилося багато людських почуттів, але цікавість ще при ньому — він хоче вчитися. І які в нього для цього були можливості!

Коли Моноліт Юпітера його поглинув, — не знайду кращого слова, — він дістав більше, ніж уявляв. Хоч його, вочевидь, і використали як упійманий біологічний зразок і зонд для дослідження Землі — він теж використовував Моноліт. За допомогою Еала — а хто краще зрозуміє один суперкомп’ютер, ніж інший? — він досліджував його пам’ять і намагався відшукати його призначення.

Ну в це дуже важко повірити. Моноліт — фантастично потужна машина, — згадайте, що він зробив з Юпітером! — але не більше. Він працює автоматично — у нього нема свідомості. Пам’ятаю,