Читати книгу - "Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Відпивши свою частку, Геньо заховав пляшку в торбину й дістав звідти чималий пакунок.
— А тепер перекусимо, поки наша зайчатина ганяє по лісі.
Геньо відкинув широкі поли кожуха і запросив нас сісти.
Я відмовився, а Єва сіла, обхопивши руками коліна. Вона помітно повеселішала, на її виду з’явилися рум’янці і якісь незнайомі мені риси.
— Оце сальце! — сказав Геньо, уминаючи за обидві щоки чималий шмат. — Призволяйтеся! Куди тій слідопитовій оленині! — Він таки був ударений по голові всіма томами Фенімора Купера.
— Смачно, — сказала Єва.
Геньо тепло глянув на неї.
— Аякже! У лісі та ще й на морозі. Колись мені батько, ще малому, завжди приносив з охоти що-небудь від зайчика. То сальця, то хліба кусник. Я нічого в житті добрішого не їв. Зайчикові гостинці пахли лісом і снігом.
— Ти вірив? — спитала Єва.
— У що? — не зрозумів Геньо.
— Що гостинці тобі передавав зайчик.
Геньо перестав жувати, трохи подумав і сказав:
— Я й зараз вірю.
Ми з ним закурили. Єва дивилася десь у глиб лісу. Вона знов посумнішала, однак тінь того смутку, що лягла їй на обличчя, була для мене незнайомою.
Такою Єву я ще не бачив.
— То ми засмажимо зайця чи як?! — обірвав нашу задуму Геньо, і ми згадали, що пора йти далі.
Євині очі враз просвітліли, вона допомогла Геньові застебнутися. Поки вона це робила, мені здалося, що на його кожусі щонайменше сто ґудзів.
— То що, Звіробою, — спитав Геньо, якому Купер забив памороки, — може, віддаси вже рушницю мені?
— Ні, я ще не стріляв.
Я пішов швидше, бо відчув, що Геньові вже не так до полювання, як до жартів, а мені все ще хотілося влаштувати для Єви свято.
— Не стомилася, Червона Шапочко? — почув я позад себе Геня.
— Ні, Вовчику-братику.
До мене долинув Євин сміх, і в ньому забриніли нотки, яких я ніколи не чув у її голосі. Я мав би радіти, що Єві так весело, так хороше в зимовому лісі, адже хотів, щоб цей день був для неї святом, але не буду брехати — натомість до горла підкочувався гіркий клубок. Я намагався ні про що не думати і впевненіше ступати на рипучий сніг, який сліпив мені очі.
Коли озирнувся, побачив, що вони вже добряче відстали. Геньо щось гаряче розповідав, я нічого не міг почути, але з його розмашистих жестів неважко було здогадатися, що їм обом весело.
Вирішив їх підождати. Ми вже далеко відійшли од місця, сходженого мисливцями. Коли вони підійшли, я спробував не дивитися на Єву: чимось чужим віяло від неї. Я боявся зустрітися з нею очима.
— Так, Звіробою, — діловито почав Геньо, — підеш аж ген за той пагорб. — Він махав рукою. — Там буде дубняк, біля нього й станеш. А ми заженемо тобі он той вибалок. Тобі все зрозуміло?
— Зрозуміліше не буває, — сказав я і, щоб приховати свій настрій, усміхнувся до Єви. Не знаю, може, я тільки силкувався всміхнутися, та не зміг, бо в її очах не побачив ані смішинки. Єва дивилася на мене таким непроникним поглядом, що я розвернувся й швидко пішов.
— В Адамця такий вигляд, ніби його щойно вигнали з раю, — долинув до мене голос Геня. — Що ж, нехай у поті чола свого здобуває хліб... від зайця.
Мені почувся чужий сміх. Я зняв рушницю з плеча і швидше пішов у бік дубняку. Голубів сніг під ногами, неначе він віддзеркалював небо, і важко скрипіли дерева, як чумацькі мажі. Десь монотонно вистукував дятел. Не пам’ятаю, як опинився я під деревом, на якому він сидів, але я довго слухав його вистукування, припавши вухом до стовбура, так, як це робила Єва, і думав про неї. Може, це був той самий дятел, що його слухала Єва, дівчина, якій належав цей день.
— Ось так, Звіробою, — мовив я вголос, сам не відаючи, що саме «так»; налякав пташку, і вона полетіла геть.
Я рушив далі, але дубняку ніде не було. Пройшовши ще якусь відстань, я зрозумів, що збився зі шляху, бо, коли Геньо пояснював маршрут, я думав про щось набагато важливіше за пошуки дубняку.
Мені не залишалося нічого іншого, як повернутися назад по своїх же слідах. Коли я дійшов до того дерева, коло якого слухав дятла, у моїх вухах знову пролунало: «Ось так, Звіробою», немов ті слова повиснули тут у повітрі, а я, пришелепок, також схибнувся на Купері.
Але я подумав тоді: «Хай! Хай все одно цей день буде для неї святом». І від цієї думки мені стало боляче.
А далі мої сліди привели до їхніх, і я вже пішов за ними, пішов ступаками мого щирого приятеля Геня, поруч з якими снувалися сліди тієї дівчини, якій я не зміг подарувати червоне яблуко призахідного сонця, не зміг подарувати бодай наймізернішу зірочку з неба, але для якої хотів зробити святом цей зимовий день.
Стискаючи в правій руці рушницю, я йшов і йшов тими слідами й зненацька побачив таке, чого ніколи не сподівався. Я стояв над самим вибалком, і те, що було внизу, відкривалося переді мною як на долоні. Я бачив і чув усе. І мене не вразило те, що Єва сиділа на Геньовому кожусі, а сам Геньо мчав схилом униз, тягнучи свою вдяганку за рукави, як санчата за вервечку.
Дивного тут не було нічого. Але дівчину, яку розважав мій приятель, тієї хвилини я не впізнав. Це була не моя Єва. Ця дівчина розсипала такий радісний, такий щирий сміх, якого я ніколи від неї не чув. Зі мною вона ніколи не була такою, це інший зумів викликати в неї таку нестримну радість, що, коли кожух вислизнув з-під неї, дівчина ще довго котилася по снігу, і він розсипався золотими, блакитними, зеленими іскрами...
Не тямлячи себе, я швидко пішов у протилежний бік, і в очах моїх миготіли іскри: золоті, блакитні, зелені... Я не знав, куди йду, і не думав над тим, проте зрозуміло було одне: залишатися там я більше не міг. Сніг рипів під моїми ногами, засліплював очі, дерева перебігали дорогу, кущі хапали за ноги...
І тоді звідкілясь узялося те зайча. Бозна-навіщо, — адже я вже знав, що ніякого бенкету не буде, — я кинув до плеча рушницю. Сірий клубочок стрибав у моїх
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр», після закриття браузера.