колгоспні начальники тримали там, прихопив і асигнації позики, але чистоганом взяв він червінці і сині двадцятьп'ятки з ленінськими ликами. Міліція приїхала тільки на третій день, після свята, але нікого з односельчан не запідозрила, а вину перекинули автоматично на донецьких шахраїв, котрих тримали у районній тюрмі. Під тиском, тобто після тривалого мордобою, вони у всьому зізналися. А Нижники прожили без малого десять років, але хтось дочовп, а швидше заздрість людська невсипно сновигала у пошуках жертви. Пошук без причини — головна ознака батьківщини сліпих. Шукаю кого хочу, а якщо знайду, то теж кого захочу або хто під руку потрапить. Син Нижника піймався по-дрібному, на курокрадстві, і при обшуці знайшли у нього сто рублів. Він був, хоч і за малістю років, визнаним алкоголіком. Потім, дійсно, вияснилося, що сотнягу він чесно і трудовими мозолями заробив, — його відпустили, але ока вже з Нижників не спускали. Благо соглядатаїв та доброхотів вистачало. І народ окрисився на купу золотушних, брудних, мов циганчата, нижнівських байстрюків, що з якогось дива у глухому, нехай і великому селі, жерли шоколад «Сказкі Пушкіна». Народ тільки й знав про того Пушкіна, що на шоколадці, а якого дідька він на червоній обкладинці, разом з ходячими, на двох ногах, у чоботях котами, ніхто того знать не хотів, — значить той Пушкін в начальниках ходив, з усього, не малих. Ніхто його у очі не бачив. Брежнєва бачили — генсек шелефів на якесь збіговисько, а потім неждано зупинився, щоб привітати колгоспників з відкриттям дороги, попід руки виводили. Потім корови того року дохли, хоча про Брежнєва нічого ніхто поганого не говорив, окрім анекдотів. Як про іншого Брежнєва, напевне, він і був іншим. І Брежнєва на шоколадці нема. Куди тут подінешся? Значить Пушкін головніше, а тому нижниківські байстрюки не повинні жерти шоколад «Сказкі Пушкіна». Написали бумагу, але Нижник і сам накрився: з куриниківськими мужиками підняли голоблями зеленого, ще дерев'яного ларька. Нижник шаснув під низ, під ларьок, а мужики чи то з переляку, чи, може, зі зла, взяли та й опустили голоблі. Так ото Нижник просидів до самісінького ранку, частуючись копченими ковбасами, червоною ікрою, дорогим винцем та тими ж таки «Сказкамі Пушкіна». Продавщиці зранку відкрили ларьок, подалися за кущі, сітонувши шерстяними трусами-рейтузами, а Нижник щасливий виліз, обчіпляний круглятами ковбас, в кишені по пляшці казьонки, і пішов собі туманіючими, синіми до радості вулицями рідного села. Дома його чекала міліція. Нарешті отримавши якісь докази, тобто листи односельчан, що нижниківські байстрюки день у день гризуть шоколадки «Сказкі Пушкіна», міліціанти рушили в дорогу, де і затрималися, просидівши в чайній майже дотемна, а коли оговталися, то вирішили-таки виповнити свій обов'язок. І тільки запівніч, розпитавши, де хата Нижника, постукали до вікна. Спросоння перелякана родина вирішила, що приїхали в'язати Нижника, заголосили, а потім несподівано проявили, всі поголовно, велику грамотність, — строчили доноси на рідного батька гуртом, і порізно, на превеликий подив міліціантів, що навіть не встигли скумекати як слід, а нижниківські баби вже поперли з покаянням. Зачувши галас, мужики, подільники Нижника, теж свого, — прямо-таки в хаті пали в ноги правосуддю, назвавши свого кореша провокатором, призводителем і керівником банди, себе ж висвітивши невинними, обдуреними совєтськими людьми. Так і посадили Нижника-тата. Але не за колгоспні гроші. Якось минулося, бо лоба зеленкою наквацювали б тільки правильно. Країна сліпих, думав Ракша, потроху совіючи. І від одного свого прізвища у нього темніло в очах. Він з якимось непорозумінням дивився на Нижника, того, який, зараза, розвалився за столиком, відгикуючи, патякаючи щось більше для себе, і розтягував благодушну усмішку убивці, — колись він працював у витверезнику. Підживався тим, що тибрив, крав у арештованих на ніч то троячку, то п'ять карбованців; апетит розгулявся, він почав привласнювати цілі зарплатні, золоті обручки. На цьому і згорів. Начальник ОБХСС, майор, миршавий, шкодливий і блудливий, пив цілий день, розпарився на сонці, апоплексія могла трапитися, але Нижник врятував його, доправивши до медветверезника. Гроші поділив між своїми по-братськи. Потім суд, позорище. Літо мете теплом і радістю, а конвойні собаки рвуться з цепу, з налигачів у охорони, а його «на зону», пайку гризти. На «зоні», першим ще етапом, з Нижника зняли штани і зробили Дусею чи Люсею. Він курив цигарки «Прима» у червоній пачці, а ще мусор поганий, а всі зеки антикомуністи, тому і причина знайшлася, і Нижника наказали — вивернули пряму кишку. Хор з семи голодних мужиків. Не на ту «зону» Нижника відправили, тобто не на «ментовську», а коли почали виправляти помилку, то було пізно — Нижнику і так сподобалося. Ось так, принаймні так знав Ракша. Ацетон повільно розливається, як оксамитовий дитячий мус стравоходом, лягає у шлунок. Швидше б вона йшла. Бо котяться семивальними хвилями спогади.
Китаєць знову замаячив наприкінці похмілля. Де взявся на голову цей Нижник. Попит породжує причина. Йому в падлу спогади, але іноді вони вилазили з нього, вискакували, як миші, сперед самих очей. Навіть ночами він з цікавістю їх розглядав, наче це зовсім не спогади, а яскравий, ейфорічний, дитячий світ з блискучої обкладинки. І стояло часто: тремтяча ртуть автостради, що відходила, віддалялася, билася роздвоєним хвостом, зачепившись, а потім навіжено відірвавшись від Святошино і прогнувшись затверділою хребтиною біля Шулявки, що раптово виливається розпеченим автомобільним потоком, котячи, нічого не підсобируючи, а втягуючи у монотонний шурхіт автомобільних, тисяч і тисяч автомобільних шин, де вже немає місця розпачливому крику, і ось тоді, того дня, вірніше, о тій годині вони вирушили, поїхали. І, перетравляючи горілчаний ацетон, Ракша подумав: все як з самого початку, хоч ти в…ь. Розум щупальцями вчепився у останню думку, наче Ракша стояв над прірвою. Але зараз все потонуло у сонячній чистоті, спалахах розуму, чистого і світлого, як ацетонові пари. Батьківщина сліпих. Теє приємно. Це так, як відлуння батьківщини. Не більше і не менше. Нарешті вона повільно рухнулася попід червоною цегляною стіною, тримаючи невімкнену мобілку біля самого вуха. Йому-то відомо, як виглядає такий от телефончик. Крикнути її, позвати розпеченим голосом початківця алкоголіка. Ні, тут не Америка, тут навіть не задрипана Польща. Тут по мармизі, штраф і п'ятнадцять діб, — шкреби двори, очищай столицю від панківського гівна.
Отож, вони тоді виїхали, серед ночі, в глупу невідомість. Майже під ніч. Щось таке. Голову рвало, кришку на голові, по-латині — капот. Голова. Дурна, але голова. Прийшло повідомлення від того ж таки Китайця, що він накрив банду Ромодана, хоча накрив слово дурне, бо ніхто не міг накрити, а тим
