Читати книгу - "Боснійські драми, Слободан Шнайдер"

Було це у франкському таборі, коли вони святкували якесь своє свято. Привели двох знесилених старих жінок, поставили їх на одному краю поля, а на протилежному прив’язали до скелі якусь свиню. Потім змусили їх бігти. Старі жінки пробували просуватися вперед, але лицарі всіма можливими способами перешкоджали їхньому просуванню. Старі жінки знесилювалися, падали на кожному кроці під вибухи сміху присутніх лицарів. Нарешті одна з них, діставшись до мети трохи раніше, вхопила порося як нагороду за свою перемогу.

Тільки уяви собі! Порося!

Я це просто згадую, без задніх думок: які ж вони інакші й дивакуваті. Вони диваки. І я вже вам сказав, що більшість з них голить щоки. So what? То й що?

Франкський лицар:

Наш величний флот висадив нас, тисячу франкських воїнів, цвіт західних королівств, у порту міста Акрі. Насамперед ми влаштували величний бенкет, щоб прийти до тями після такої довгої подорожі. Ми пили вино діжками, а потім розсипалися вулицями. У нас була своя забава. Ми ловили і безжально різали кожну бородату потвору, яку зустрічали. Багато арабів загинуло: торговці з Дамаска, як і селяни, християни і мусульмани. Інші втекли, щоб рознести звістку про те, що сталося. То й що?

Я, емір Усама, записую таке:

Вони зникли в напрямку Заходу. Сподіваюся, що я їх уже ніколи не побачу. Дасть Бог, їхня нога ніколи не ступить на цю землю! В наступні тисячу років! До кінця часів!

ПЛЯМИ НА МОЇЙ ДУШІ ВКРИВАЮТЬСЯ СТРУПАМИ

Ті, що забажали сховатися у Куполі Скелі, підняли на його верхівку великий прапор з хрестом, але навіть цей чин покірності виявився ненадійним, бо зграя кровожерних провансальських воїнів увірвалася до святині, вирізавши на місці всіх, хто там був. Біля дверей храму стояв якийсь немолодий здичавілий лицар з очима, налитими кров’ю. Він дивився в бік Неба й кричав: «Убий невірного, загаси гнів Божий у його крові, бо близиться Судній день! Ріж поган, бо ними гребує Пан!»

У цю мить кілька разів почули ми сильний голос: «Зупиніться! Назад! Припиніть, в ім’я Бога!» Це був Роберт, граф Фландрський. Він був увесь в крові, у правій руці міцно стискав меч. У лівій руці він ніс (і захищав) дівчинку, який було не більше ніж шість років, мусульманку або єврейку. Її очі були очима домашньої тваринки, яка чекає, що її заріжуть. Хтось щойно вбив у неї на очах її дідуся, інший спалив живцем її матір. «Опустіть зброю! — кричав Роберт. — Ви у стінах святого Храму!» Лицарі, солдати, паломники розгублено перезирнулися. «Ходімо на Гріб Господній!» — гукнув хтось — і всі натовпом вирушили до гробу Ісуса. Наразі все скінчилося. Я ніколи, навіть у страшному сні, не думав, що моє паломництво до Гробу Господнього, наш пресвятий акт порятунку наших східних братів від невірних завершиться такою різаниною.

За кілька днів, поки всі були з головою зайняті виборами нових очільників Єрусалима і облаштуванням своїх феодів, я відвідав багато місць Святої Землі.

Нові управителі, звісно, вирішили не розділяти місто Єрусалим жодним чином.

Ми не збираємося ділити Святе Місто ні з ким іншим. Ось як ми виконали свій завіт, даний у той момент, коли ми прийняли хрест: In signo crucis, ми переможемо, Місто житиме під знаком хреста, відтепер і навіки, до Судного дня.

Восени я повернувся до свого рідного міста. Граф хотів подарувати мені гарний шматок землі, але я від його люб’язної пропозиції відмовився: «Я воював не для того, щоб збагатитися, а щоб служити Господу». Через рік кілька плям на моїй шкірі вкрилися струпом, їхній колір змінився.

Я зрозумів.

Десь на Сході я підхопив лепру.

Лицар витягнув три ключі на кільці.

Я роздавав усе, що мав: і сьогодні хтось інший працює із цим замком!

Моя спрага тепер зовсім інакша. (Відкидає ключі).

Я попрощався з тими, хто мене знав, і повернувся до Палестини. Для тих, хто мене знав, моє рішення було полегшенням. А для мене — потребою.

Я поїхав у пустелю, щоб померти.

Я хотів померти на самоті, а крім того, я палко бажав зустріти ще раз білого верблюда та його господаря.

Я хотів поставити йому певні питання. Наприклад: хоча моя пустеля насправді дуже велика, я хотів смиренно запитати в халіфа Умара, де місце, на якому б я міг молитися.

Я досі чекаю, щоб на обрії з’явився білий верблюд.

Чи щасливі мурашки?

Аристотель, кажуть, якось поклав руку на теплий мурашник у саду своєї Академії, щоб зробити висновок: «Вони щасливі».

Вони, в кожному разі, завжди серед своїх, але чи вони через це щасливі, я не впевнений. Люди, які свої наукові кар’єри присвятили мурашкам, стверджують таке: якщо в якийсь мурашник потрапить мурашка, яка за всіма параметрами належить до того ж виду, але походить з іншого мурашника, вона буде серед кількох мільйонів інших негайно виявлена і розірвана на шматочки. Чи мають мурашки в своєму досконалому матріархаті ще й якесь релігійне або політичне життя — не знаю. Але з цього випливало б, що мають.

Три монотеїстичні релігії, які через якісь регулярні проміжки часу піднімають на ноги величезні людські мурашники, об’єднують, поряд з рештою спільних ознак, і способи, як дати раду в ситуації, коли на горизонті з’явиться Інший: під різними назвами варіюється та сама Книга інструкцій, що потрібно робити, а це для трьох монотеїзмів три слова: херем, джихад і хрестовий похід. Це водночас концепти, в яких знаходять свій найвищий вираз і віддзеркалення також три фундаменталізми. Великі релігії ми могли б розглядати і як величезні системи параної, в яких зіштовхуються визвольні і завойовницькі мотиви, щоб з фундаменталістськими доповненнями завойовницькі, неприховано параноїдальні, переважили. Цей процес триває до наших днів. Коли я свого часу займався дослідженням етнічних чисток у Боснії, я, ошелешений, довідався, що в Боснії, inclusive масові зґвалтування, було надано ті повноваження, які сам Ягве дав обраному народу щодо всіх інших. Щоправда, пізніше я з’ясував, що не відкрив жодної Америки: це помітили набагато раніше, але з поясненням, прийнятим у християнстві, що Новий Завіт — певний тип гуманістичного поліпшення старозавітної жорстокості, і що саме християнська релігія — та, що засновується на любові до Іншого. На жаль, в тій дуже великій любові протягом історії пролито дуже багато крові, того, як висловився Гете,