Читати книгу - "Царівна, Ольга Кобилянська"

тон­ка, то­не­сенька ду­шев­на стру­на, що обізва­ла­ся те­пер на пок­лик сміху йо­го, але обізва­ла­ся чуд­но­бо­лю­чим, не­гар­монійним зой­ком. В тім сміху йо­го бу­ло щось, що ме­не відіпхну­ло від йо­го.

- Як же мені жи­ти при вуй­ку далі, ко­ли тітка до­ка­зує май­же що­го­ди­ни, що я для них тя­га­рем? Що вий­шов­ши за Лор­де­на, ста­ла би їй не раз в при­годі, бо я їм вин­на чи­ма­ло по­дя­ки? Під та­ки­ми услів'ями жда­ти на щось «доб­ре» в жо­ден спосіб не мо­жу. Я вже та­ки піду за йо­го!

Він знов розсміявся.

- Так, - го­во­рив, - піду за Лор­де­на або піду та й утоп­лю­ся, але до­ма сидіти не бу­ду! Як­раз ці сло­ва при­га­ду­ють мені знов ва­ше враз­ли­ве, мов па­ву­ти­на ніжне сумління, кот­ре звер­ну­ло мою ува­гу на се­бе, ско­ро ми ли­ше спізна­ли­ся. Ви ос­та­ли­ся ті самі.

Я усміхну­ла­ся іронічно.

- Думаєте, що справді так, па­не Оря­дин?

- Вірю в свої сло­ва, пан­но Вер­ко­вичівна!

- А що ви зро­би­ли би на моїм місці?

- Я? Сидів би поп­рос­ту до­ма і ждав ліпшої долі. От що зро­бив би я! Не гриз­ся б буй­ною жорс­то­кою фан­тазією якоїсь там тітки. Сидів би з пе­ре­ко­нан­ням, що їм хліб зап­рацьова­ний. Ви чей же не си­ди­те до­ма без діла?

- Ні! І мо­ви об тім не­ма!

- Отже, ба­чи­те! У вас надз­ви­чай­но ба­га­то чут­тя, ба­га­то то­го, що лю­ди вва­жа­ють «кон­сек­венцією», ба­га­то «ха­рак­те­ру», а за­ма­ло…

- Розуму? - докінчи­ла я.

- Ні, На­та­лоч­ко (!), ма­те­ма­ти­ки за­ма­ло у вас! От що! А без неї ви про­па­ща лю­ди­на в те­перішніх, наскрізь ма­теріалізмом пе­ре­ня­тих ча­сах!

- Так що ж мені ро­би­ти?

- Не слу­ха­ти завсігди ли­ше ніжно­го чут­тя; слу­ха­ти більше ро­зу­му!

- А ко­ли годі?

- То про­па­де­те. Зна­чить: гру­ба бру­тальна бу­ден­щи­на, та сильна мо­гут­ня власть роз­да­вить вас. Ви не змо­же­те їй опер­ти­ся. Впрочім, це вже по­винні ви зна­ти, що бу­ден­них істот є більше і що во­ни суть «па­на­ми» в зви­чай­нім смислі сло­ва. Такі, як ви, упа­да­ють у своїй оди­но­кості.

Я усміхну­ла­ся.

- Це гар­на перс­пек­ти­ва!

- Ну, що ж ро­би­ти? Це все в обс­та­ви­нах має свої при­чи­ни. Хто їх там по­бо­ре!

- Ви не опи­ра­лись би їм?

- Я опи­рав­ся їм. Зна­чить, хотів жи­ти після сво­го ума. Ста­вив, напр., мо­раль стоїциз­му та­кож ви­ще від мо­ралі ми­ло­сер­дя. Не хотів про­си­ти по­мочі у дядька, не хотів і від то­ва­ришів нічо­го, що дістав би від них аж по вик­ли­канім у них співчут­тю. Так що ж? Змінив свої дум­ки. А з пімсти за те, що я опи­равсь їм, зна­чить: обс­та­ви­нам, верг­ли ме­не в ра­ме­на по­га­ної страсті, що я тро­хи не по­то­нув в ній samt Ha­ut und Ha­ar. [64] Ба­чи­те, я грав страш­но в кар­ти. Впрочім, ви му­си­ли це чу­ти, хоч я не знаю, як на­зи­ва­но цей об'яв у ме­не. Чи ка­рою бо­жою, чи пальцем бо­жим, чи квінт-есенцією лю­ду мо­го батька, чи, мо­же, ще якимсь ви­щим зна­ком, зад­ля кот­ро­го я мав іти «в бо­жий дім»? На кож­дий ви­па­док «ви­зи­ра­ло» щось з тої при­го­ди. В дійсності при­ве­ла ме­не до то­го якась ша­ле­на роз­пу­ка. Але я грав ша­ле­но; страш­но грав я! Ка­жу вам, ку­пав­ся цілою ду­шею в тій страсті. Ух! аж мені са­мо­му те­пер гид­ко. За який­сь час, і май­же так са­мо ско­ро, як по­до­ба­ло­ся, об­рид­ло мені те все, і я хо­див, мов зат­роєний, з за­тис­не­ни­ми зу­ба­ми з лю­тості на се­бе са­мо­го. Яко­го біса підчи­няв­ся я то­му ли­ху? Дав за­во­лодіти со­бою аж до гид­кості? Ніхто в світі не при­не­во­лив би ме­не те­пер і до­торк­ну­ти­ся хоч однієї кар­ти! Розп­ро­щав­ся з ни­ми вже на­завсігди!

- Це ду­же гар­но, Оря­дин.

- Даруйте, На­тал­ко, але я не по­ки­нув то­го то­му, що во­но «не гар­не», а то­му, що об­рид­ло мені.

- Так ви мо­же­те па­ну­ва­ти над со­бою!

- Чому ні?

- А гид­ким обс­та­ви­нам ви опи­ра­лись би?

- Ах, що там «обста­ви­ни»! Я, сам-один? Це ж крап­ля в морі.

- А ко­ли б та­ких більше, як ви? Він по­вер­нув жи­во го­ло­вою за мною, опісля всміхнув­ся не то жартівли­во, не то іронічно.

- Чи ви но­си­те­ся з дум­кою «бу­ду­ва­ти щось»? - спи­тав.

Мені ста­ло і стид­но і жал­ко моїх слів.

- Ні, - відповіла я су­хо.

- Ну, я би вам це й не ра­див. Ви не най­шли би над­то ба­га­то помічників; стра­ти­ли би над­то ско­ро і ту од­ро­би­ну довір'я до лю­дей, яке, мо­же, ще жи­ве в вашім серці.

- Моє довір'я до лю­дей за­хи­та­ло­ся і без то­го сильно, - відповіла я, - і я не ожи­даю від бу­дуч­ності нічо­го. Пе­ре­до мною ле­жить пра­ця, зна­чить, обов'язок, кот­рий спов­ня­ти, не­хай і ме­ханічно, вва­жаю за най­святішу за­да­чу чо­ловіка!

- Отже, зрікаєте­ся щас­тя?

- Якого, па­не Оря­дин? То­го, що­би бу­ла на­дальше тя­га­рем ро­ди­ни?

- Ах, ви не хо­че­те ме­не ро­зуміти!

- Що на­зи­ваємо щас­тям? По­оди­нокі чут­тя в по­оди­но­ких хви­лях? Тих не мож­на і так про­дов­жи­ти. Впрочім… не го­ворім об тім! Скажіть мені рад­ше, чо­му ви мені, напр., ніко­ли не пи­са­ли? Я… я бу­ла би де­ко­ли за­го­во­ри­ла до вас.

- Чи я вам це обіцяв? - спи­тав бист­ро, май­же з пе­ре­ля­ком.

- О, ні, зовсім ні! Я вас об тім і не про­си­ла. Я лиш собі так ду­ма­ла.

- Ну, а я вже на­ля­кав­ся, що не до­дер­жав, мо­же, сло­ва. - Опісля до­дав: - Не пи­сав, бо був завсігди ду­же за­ня­тий, мав стільки гру­бих кло­потів, і жив до то­го, мов со­ба­ка. Вже ма­ло-ма­ло не пішов до «соціалістів» на служ­бу. - Тут і розсміявся. - Бідний мій вуй­ко вмер в са­му по­ру, зна­чить: маєток йо­го дістав­ся мені у сам відповідний час. Ба­чи­те, цілком так, як у повістях. Ко­ли біда най­більша, за­раз поміч най­деться. Але що я хотів вам ска­за­ти, щоб по­вер­ну­ти знов до пер­шої те­ми? Роз­ручіться з про­фе­со­ром. Це чис­та дур­ни­ця, ви­хо­ди­ти за та­ко­го. За­ги­не­те!

- Не ве­ли­ка шко­да!

- Ну, шко­да, шко­да! - пов­то­рю­вав не­тер­пе­ли­во. - Нас усіх за­га­лом не шко­да! Але ко­ли вже чо­ловік раз ли­ше жи­ве, так не­хай же жи­ве так, як чо­ловікові го­диться. Та­ка моя дум­ка!

Я не відповіда­ла. Ми зу­пи­ни­ли­ся ко­ло на­шо­го до­му, і я по­да­ла йо­му мовч­ки ру­ку на про­щан­ня. Він діткнув­ся її, і ми розс­та­ли­ся…

***

Так то все бу­ло. Все бу­ває інак­ше, ніж собі чо­ловік уявить. «Іде­алізу­ючий простір» тво­рить те, що лю­биться так час­то який­сь «фан­том», не подібний навіть до жи­вої тої істо­ти, що збун­ту­ва­ла на­шу ду­шу до гли­би­ни. Са­ме так ве­деться мені з Оря­ди­и­ом. Див­лю­ся те­пер на йо­го цілком інши­ми очи­ма і не знаю, чи моя уява відда­ля­ла­ся від йо­го і лю­би­ла щось цілком інше, чи він змінив­ся справді так сильно? Од­но лиш пев­не: та­ким