Читати книгу - "Царівна, Ольга Кобилянська"

Вона увійшла до са­ло­ну, а пан­на Марія по­вер­ну­ла з Оря­ди­ном. Спря­тав­ши не­замітно по­су­ди­ну зі сто­ла, відда­ли­ла­ся з кімна­ти, і ми ос­та­лись самі.

Я сто­яла ко­ло сто­лу і пе­рег­ля­да­ла якісь свіжі ча­со­пи­си, що пан­на Марія скла­ла для ме­не, а він сто­яв та­кож тут і ла­го­див си­га­ре­ту для ста­ренької да­ми. В сусіднім са­лоні гра­ла Зо­ня. Нині не мог­ла я му­зи­ки слу­ха­ти, як зви­чай­но. В мені самій хви­лю­ва­ло так чуд­но, чуд­но… чи сум­но, я вже не знаю. «От, яка стріча на­ша!» - ду­ма­ла я раз по раз, а ча­со­пис так і дри­жав в ру­ках від зво­ру­шен­ня моєї душі.

- А я й не гра­ту­лю­вав [62] вам ще досі ва­ших за­ру­чин! - обізвав­ся врешті по­важ­но. - Але вам і так, пев­но, не­ба­га­то на тім за­ле­жить…

- Мені й на дум­ку не при­хо­дить надіяти­ся чо­гось подібно­го, т. є. гра­ту­ляцій. Не ду­маю вза­галі над подібни­ми ре­ча­ми.

- І від ме­не?

- І від вас, і від інших. Че­рез те не зміниться нічо­го для ме­не.

- Так ви хо­че­те зміни? В чім же, напр.? - І він звер­нув свої ве­ликі блис­кучі очі ціка­во на ме­не, мов хотів ме­не до дна душі розсліди­ти.

Я відповіла йо­му спокійним, пов­ним пог­ля­дом. Що він хотів в мені збаг­ну­ти, ко­ли вже знав так док­лад­но, що я бу­ден­на лю­ди­на? Опісля ска­за­ла я:

- Зміни в тім, щоб мог­ла роз­по­ряд­жа­ти своєю осо­бою чи там своїм я так, як са­ма хо­чу.

- Хіба ж так не є?

- Бачите, що ні.

- Виходить, що ви не чуєте­ся вповні щас­ли­вою, чи влас­ти­во вдо­во­ле­ною?

- Ні, але про­шу (і я всміхну­ла­ся), не жа­луй­те ме­не для то­го!

- Ага, ви боїте­ся то­го співчут­тя!

- Вашого не мен­ше, як і дру­гих. Не­на­вид­жу те чут­тя!

Він усміхнув­ся ве­се­ло.

- Не знаю, чи всі зго­ди­ли­ся б з та­кою ва­шою дум­кою.

- Нехай кож­дий ду­має і відчу­ває, як собі хо­че. Я од­на не зно­шу співчут­тя. Я пе­ре­ко­на­ла­ся, що че­рез те дух дрібніє. По­ду­май­те ли­ше, чу­ти вічний плач і жалі над со­бою, гу! Не­мов каліка без рук і ніг або без очей!… І це має бу­ти якимсь до­ка­зом «лю­бові ближнього»?

Він засміявся, а я з ним, од­нак на­си­лу.

- Так ви во­ли­те бо­ротьбу і са­мо терпіння?

- В дечім во­лю. Впрочім, я люб­лю бо­ротьбу (і я ди­ви­ла­ся на йо­го пов­ним, спокійним пог­ля­дом), але та­ку, з кот­рої чо­ловік ви­хо­дить сильнішим і чистішим. Та­ку бо­ротьбу люб­лю!

- Так боріться!

- Задумую.

- Тепер са­ма най­ліпша по­ра.

- Ви іронізуєте.

- Я? О, зовсім ні; і я бо­ров­ся!

- Як бо­ро­ли­ся?

- А так, щоб до­би­ти­ся до цілі.

- І що ж?

- Утомився.

- Втомилися, і чи на­завсігди?

Він здвиг­нув пле­чи­ма.

- Ви мо­же­те ми­мо то­го до­би­ти­ся сво­го, зна­чить: у вас не мо­же ніхто відби­ти по­зи­тив­ної цілі, - ска­за­ла я, - то­му що до­би­тись до неї за­ле­жить від вас са­мих, але я? По­ду­май­те собі, яке жит­тя пе­ре­до мною! Яка ціль у ме­не!

- Так при­ду­май­те собі яку-не­будь.

- Чи це мож­на?

- Можна.

- Що ж ви при­ду­ма­ли би на моїм місці?

- Я при­ду­мав би пер­ше… і то най­пер­ше роз­ру­чи­ти­ся.

- О, це не­мож­ли­во, це зовсім не­мож­ли­во, па­не Оря­дин! - відповіла я ско­ро, спо­ло­ха­на не­ма­ло наг­лим чут­тям, не­мов­би він на­ру­шу­вав ти­ми сло­ва­ми тай­ну моєї душі, що тліла на дні її й існу­ва­ла більше як чут­тя, ніж як сфор­мульовані за­ри­си яких-не­будь ду­мок!

- Виддте? Ви вже аж на­ля­ка­ли­ся! - ска­зав він з лег­ким відтінком глу­му в го­лосі. - А од­нак це, на мою дум­ку, по­вин­на би в вас бу­ти пер­ша ціль, ко­ли пе­ресвідчи­ли­ся, що ви не… не­за­до­во­лені…

- З то­го… ро­зумієте ме­не?… з то­го не­ма в ме­не ви­хо­ду! - відповіла я ти­хо. - Але скажіть щось інше, щось, що не бу­ло би злу­че­не з тим!

Він знов здвиг­нув пле­чи­ма.

- Далі я не знаю. Хіба ка­зав би ще «бу­ти щас­ли­вим», але це та­кож злу­че­не з тим, що ви боїте­ся на­ру­ши­ти!

- Що я бо­юся на­ру­ши­ти! - про­шеп­та­ла я лед­ве чут­но за ним, не­мов зав­ми­ра­ючий відгомін йо­го го­ло­су… - А крім то­го, не­ма вже нічо­го, па­не Оря­дин?

- Та що ж би? Чо­гось неп­ри­род­но­го не мо­же­мо здо­бу­ва­ти на­ши­ми людськи­ми мізер­ни­ми си­ла­ми і на­шим чут­тям: ми ж лю­ди!

- Так, ми лю­ди! - ска­за­ла я і хотіла до­да­ти: «А мені все зда­ва­ло­ся дав­но, що я бу­ду ду­же, ду­же щас­ли­вою!», але не ска­за­ла цих слів, за­да­ви­ла їх.

Він сто­яв он там не­да­ле­ко від ме­не, мов­би не той сам, що звав ме­не ко­лись своєю царівною, ру­сал­кою пре­гар­ною, мов­би не упи­вав­ся ніко­ли моїм ви­дом, не цілу­вав ніко­ли ані од­но­го пальця моєї ру­ки, і що все те ви­ко­ха­ла ли­ше моя уява, а йо­му щось подібне ані на дум­ку не при­хо­ди­ло; зда­вав­ся якимсь та­ким пе­ре­ня­тим са­мим су­хим, чис­тим ро­зу­мом, наст­роєним більше до глу­му, ніж до зро­зуміння якої-не­будь душі, що я бо­яла­ся послідні сло­ва ви­мо­ви­ти. Впрочім - по­що? Що­би по­жалів? Ні! І я відвер­ну­ла­ся гор­до від йо­го…

В сусіднім са­лоні кінчи­ла Зо­ня гар­ний твір Шу­ма­на різки­ми, ко­рот­ки­ми акор­да­ми. Я звер­ну­ла­ся до неї ту­ди, що­би по­дя­ку­ва­ти їй за гру, кот­рої нині май­же не слу­ха­ла, і що­би вже поп­ро­ща­ти­ся. Вже пе­рей­шла «огне­ву про­бу», кот­рої так бо­яла­ся, пе­ред кот­рою, йду­чи сю­ди, аж дзво­ни­ла зу­ба­ми. Те­пер ус­по­коїла­ся аж до хо­ло­ду і хотіла йти геть.

Він і собі вий­шов з кімна­ти.

Попрощавшися з усіма, вий­шла я, а на подвір'ї стріну­ла йо­го зно­ву; че­кав на ме­не.

- Хочу про­вес­ти вас до­до­му, - ска­зав, за­пи­на­ючи ста­ран­но своє пальто аж під шию, - щоб не за­мерз­ли. Цього би вам Лор­ден ніко­ли не прос­тив. А рrо­роs [63] то­го, - до­дав опісля побіжно, - чи ви дійсно хо­че­те за йо­го йти?

- Не «хо­чу», тільки му­шу.

- І що ж це зна­чить: «му­шу»?

Я відповіла йо­му щось про «обста­ви­ни, за­ви­симість, сирітство» і т. п.

- Е, що там! - відповів. - Ко­ли вже му­си­те йти з до­му, то віддай­тесь хоч за та­ко­го чо­ловіка, кот­ро­го мог­ли би ша­ну­ва­ти і кот­рий по­дав би вам інший бит, зна­чить, щоб хоч сто­яли собі ма­теріально пиш­но, а так… що він за один? От нез­нач­ний, зди­вачілий ста­рий пер­га­мент, де вже він вам па­ра! - І засміявся до влас­них слів.

В мені про­ки­ну­ло­ся щось. Не по­чут­тя оби­ди, о ні! і не охо­та обо­ро­ня­ти неп­ри­сутнього Лор­де­на, кот­ро­го я справді ду­же не лю­би­ла і бу­ла би ра­да не ба­чи­ти йо­го вже ніко­ли в житті. Це бу­ла рад­ше якась