Читати книгу - "Подвиг Вайвасвати, Олександр Павлович Бердник"

— Де ви? — тривожно запитав Ранатака.

— На північ від Рути. Маленький острів Лопала. Якби не Вайвасвата, я б загинула…

— Я висилаю великі вімана, — обірвав її батько. — Чекайте. Сьогодні знайдемо вас…

Чорний Володар зачинив скриньку. Фіолетовий кристал потьмянів. Зображення зникло. Маруіра втомлено відхилилася до скелі, заховала Всевидюче Око.

Вайвасвата понуро мовчав.

— Мій коханий, — прошепотіла Маруіра. — Ти збентежений? Я розумію… Знову палац, знову чаклуни й жерці, знову криваві жертви… Та нам треба вернутися…

— Хіба що для того, щоб діяти! — рішуче скрикнув Вайвасвата. — Досить мовчазної покори! Дух мій вимагає дії!

— Вайвасвато, — суворо озвалася дівчина. — Ми ще не маємо ні сили, ні знання, щоб діяти. Май терпіння. Я всього не казала тобі. Нині скажу…

— Про що, Маруіро?

— З допомогою Всевидючого Ока я підслухала таємну змову Ранатаки й Гана. Це було перед походом…

— Тоді, як ти прибігла?..

— Тоді… Слухай же, слухай… Вони говорили про Швета-Двипа…

…Коли зійшло сонце, на обрії з’явилися три чорні цятки. Вони ширяли над островом, роблячи широкі кола. Вайвасвата назбирав сухих водоростей, викресав вогню. Розпаливши багаття, підкинув мокрого моху. Густий сизий дим розіслався над острівцем. Вімана вилаштувались ланцюжком і попрямували на знак. За ними вихрився вогняний потік, ніби хвіст казкового змія. Потужні гарячі потоки вдаряють у землю. В повітря здіймається хмара піску. Вімана сідають на острів. Шум затихає. Злякані рибалки поховалися в хатини.

— Біжімо, — скрикнула Маруіра.

Вони кинулися до летючих кораблів. З вімана вже виходили вояки. За ними по східцях зійшов Ранатака.

На його голові переливався золотом образ Пір’ястого Змія — вінець володарів Атлантіса. Обличчя було замкнуте, суворе. Маруіра кинулася до батька, обняла. Він скупо всміхнувся, поцілував її в голову.

— Я радий, — сказав Ранатака. — Демони долі зберегли тебе. Я молився за тебе.

— Батьку, — палко сказала Маруіра. — Ось мій рятівник. Він не жалів себе, щоб врятувати мене. Він справжній герой, батьку мій і Володарю! Він удруге народив мене! Хай буде вільний!

Ранатака зиркнув на бліде обличчя Вайвасвати, помовчав. Потім хитнув головою.

— Слушно сказала. Воля моєї доньки — моя воля. Хай буде вільний. Підійди сюди, Вайвасвато…

Юнак наблизився до Ранатаки, зупинився, поглянув у грізне обличчя. Але не одвів ясного погляду.

— Дивно зійшлися наші долі, — задумано сказав Чорний Володар. — Та ти показав себе як справжній вояк. Маєш одержати нагороду. Будеш воєводою у моєму війську, в охороні палацу.

— Але я нічого не вмію, Володарю…

— Навчишся. А тепер — в путь. І Ранатака рушив до вімана.

Хто має крила, той не питає, чи

можна летіти.

Минув рік. Уже не рабом — воєводою живе в палаці Володаря Вайвасвата. На ньому бузкова туніка, чорний плащ зі срібною каймою, білий шолом, увінчаний кучерявою пір’їною страуса.

Вечорами обходить він ворота палацу, ставить вартових. А потім поспішає, до обсерваторії. Старий учитель Маруіри, зорезнавець Нгала, жде його для бесіди.

Вайвасвата сідає на пухкий килим, спирається на лікоть. Так зручно дивитись у небо. Над ними нема даху, зоряний потік тече без упину, в тиші, в тайні, у вічній мінливості. Тривоги дня зникають кудись, забуваються важкі думи, на душу сходить спокій.

Нгала схвально дивиться на Вайвасвату, на його замріяне й натхненне обличчя. Похитує головою, тихо зітхає:

— Дякую долі, що послала тебе, Вайвасвато. Давно У мене не було такого відданого учня.

Темне зморшкувате обличчя вчителя збирається в тисячі промінців, крізь щілинки ласкаво поблискують очі.

— Хто нині прагне до істинного знання? Хто, я запитую? Юрби пориваються до храмів, до видовищ! Їх частують кривавими жертвами, споюють вином і труять чадом! Жерці й чаклуни викликають стихії, не вміючи керувати юши, не знаючи суті їх. Горе нам! Привиди й упирі, дим храмів, боготворіння своїх зображень — ось їхнє знання… А було не так… Не так…

Нгала болісно морщиться, і Вайвасваті здається, що він плаче. Та ось учитель заспокоюється й веде далі:

— Нам дано було прекрасне знання. Ніяких богів. Ніяких рабів. Всесвіт — єдина Мати. Все — її діти. Вона єдино суща, вічний вогняний потік Безміру. Люди — риби Вогняного Моря — пливуть в тому потоці до нескінченної радості. Нема гріха, нема спокути. Є краса думки, прагнення до вічного подвигу. Навіщо приниження перед ідолами? Навіщо криваві жертви? Поглянь угору, на зоряний потік, зупинись! З руками кривавими не ввійдеш у сяючий чертог Матері…

Нгала схлипнув від хвилювання, замовк, тихенько розхитуючись. Вайвасвата торкнувся рукою його плеча, шепнув:

— Ти сказав — дано було знання. Хто дав його, Нгало?

— Риби Вогню, — сказав Учитель. — Такі, як і ми, люди. Лише незрівняно старші за нас. Плавають вони глибше й далі. Між зорями плавають вони, між планетними

кругами…

— Ти мовиш про Швета-Двипа? — озвався схвильовано Вайвасвата. — Вже два роки я чую про неї…

— Тихо, — прошепотів Нгала. — Тихо, Вайвасвато. Ні слова більше. Тут не люблять цієї назви. Коли тобі судилося знати більше — знання прийде до тебе. Не хапай передчасно. А тепер відкрий вуха свої. Ти хотів знати про силу, що діє у вімана, в саморушійних кораблях, у бойових агніта. То слухай…

Ту таємницю нам відкривають рослини. З майже невидимого зернятка виростає велетенське дерево, сягає верхів’ям хмар. Ти збагнув, Вайвасвато? Зернятко випускає з себе коріння, пагони, листя й тягне, тягне для себе силу землі й сонця. Дивна, глибока таємниця. І