Читати книгу - "Подвиг Вайвасвати, Олександр Павлович Бердник"

Мати кивала головою, і рідкі сльози котилися по худих щоках.

— Добре, синку… Добре… Хай буде так… А хто ж це з тобою? Ніби дівчина?..

— То дружина моя, матусю… Маруіра…

— О богине долі, яка радість мені! Хай же щастя, не знайдене нами, прийде до вас, діти мої… Схилися, дівчино… прийми благословення матері…

Вайвасвата з Маруірою стали поряд, їхні тіні хиталися на стелі в примарному світлі смолоскипа, а мати, приклавши тремтячі руки до грудей, дивилася на них затуманеним поглядом і тихенько шепотіла останнє сердечне напуття…

Другого вечора її не стало. Вайвасвата поховав матір на скелі, біля могили батька. Звідси видно було неосяжне море, якому віддали покійні все своє життя, думи, надії. Тут їм буде чути шум прибою, тужливі крики чайок, сумне шепотіння хвиль.

Вночі Вайвасвата з Маруірою довго сиділи на кручі, прислухалися до гомону моря, думали. Дівчина дивилася на далекі спокійні сузір’я, щулилася від прохолодного вітру. Потім м’яко притулилася до плеча Вайвасвати і повільно, ніби розмірковуючи, прошепотіла:

— Коханий, нам треба вернутися в город Золотих Воріт…

— Як? — жахнувся він. — Що ти вигадала?

— Не дивуйся, — твердо мовила вона. — Я довго думала, перш ніж сказати про це. Ми лишилися самотні. В нас немає притулку… Куди ми підемо?

— Куди завгодно, — скрикнув Вайвасвата. — Так, як Лаота, мій товариш. Краще загинути в рівчаку, ніж впасти до ніг чаклунів! Маруіро, згадай, що ти недавно говорила?..

— Правда твоя, Вайвасвато! Я й тепер повторю те саме. Ніколи мене не торкнеться чужа рука. Але ми нерозумно вдіємо, коли підемо блукати. Ти помітний, тебе одразу схоплять… Зажди, послухай мене. Знак Володаря не допоможе… Донесуть вість про тебе до Чорного Володаря, він дізнається, що я жива, буде ще гірше! А так…

— Що так?

— Ми прийдемо самі. Ти — мій рятівник! Ти станеш вільним. І може…

— Що? — понуро запитав Вайвасвата. — Вірно служити Ранатаці?

— Ні, —гаряче сказала Маруіра, зазираючи в очі Вайвасваті. — Невже ти не можеш збагнути? Треба терпіти. Адже ми не забули, що Ранатака готує похід. Ти знаєш — куди. Доля всього земного круга вирішується, а ми помандруємо світ за очі. Я знаю, я відчуваю, ти можеш багато зробити для рятунку.

— Якого рятунку, Маруіро?

— Рятунку Атлантіса… Я допоможу тобі.

Вайвасвата довго мовчав, думав, сумнівався. І серед тиші легко, ніби подих степового леготу, почулися тривожні слова:

— Вогняні квіти не бояться ні холоду, ні негоди. У гуркоті битви стверджують мужність воїни!

Вайвасвата радісно стрепенувся. Знову той лагідний, заспокійливий голос друга. Щезли сумніви, лунко забилося серце.

— Маруіро, ти правду сказала. Ми повернемось.

— Ти збагнув, соколе мій?

— Так. Тільки як ми доберемось? Кораблі проходять осторонь. Наші рибалки бояться виходити далеко в море… Ждати, коли хтось навідається з Рути?..

— А Володар? — сказала Маруіра. — Він забере нас звідси.

— Як він дізнається? — знизав плечима Вайвасвата. — Він же не всевидючий.

Маруіра скрикнула радісно.

— О боги! Ти сказав — всевидючий! У нас же є…

— Що?

— Всевидюче Око!

— Ти жартуєш, Маруіро?

— Ні! Де мій плащ?

— Тут, біля мене…

— Дай сюди…

Вайвасвата намацав темний згорток, подав дівчині. Вона розгорнула його, щось здобула.

— Є, — сказала Маруіра. — Аби лиш не зіпсувалось…

— Так ти не жартуєш? — здивувався Вайвасвата, — Всевидюче Око! Це ж казка!

— А вімана хіба не казка для простих людей? — весело запитала Маруіра. — Нахилися сюди… Дивись..

Вайвасвата побачив фіолетовий блиск кристала, недовірливо промовив:

— Оцей камінь?

— Так. Це дарунок Ранатаки. Цим каменем я врятувала тебе, Вайвасвато…

— Не розумію…

— Я побачила тебе вперше у Всевидючому Оці. А потім… Ну все інше ти знаєш. Глянь… Ось я піднімаюсь у небо…

В кристалі замерехтіли зірки, з’явився білий овал острова, темно-синій простір неба.

— Бачу, — вражено скрикнув Вайвасвата. — Далі, далі!

— Я не знаю куди. — непевно мовила дівчина. — Де город Золотих Воріт?

Вайвасвата замислився, поглянув на небо.

— Ми пливли на захід сонця, потім назад. Десь на сході, Маруіро… Прямуй на схід…

— А де схід, Вайвасвато?

— Глянь, он ясна зоря над океаном. То Шукра. Там схід… Скоро світанок. Стане видніше…

Маруіра знову схилилася над кристалом. Помчала думкою над океаном. З’явилися на далекому обрії рожеві промені, потім викотився сліпучий диск сонця.

— Ех, якби так можна було самому! — захоплено мовив Вайвасвата, обнімаючи дівчину. — Мов птах! Ніхто й ніщо не втримало б нас. Полетіли б ми з тобою над світом…

— Я вірю в це, Вайвасвато… Дивись, он гори…

— Бачу… А тепер — будівлі… Город… Город Золотих Воріт… А там — ген унизу — палац…

Маруіра метнула свідомість до золотистої бані. Проникла крізь покрівлю. Замайоріли знайомі переходи. Ось і зала батька. Висока чорна постать стоїть біля вікна, понура й непорушна.

— Він, — прошепотів Вайвасвата. — Але як же ти його повідомиш? Він не побачить тебе…

— У нього є Всевидюче Око. Аби лиш відчув. Тихо. Я спробую…

Дівчина зосередилась. Вайвасвата завмер, дивився на зловісну постать Ранатаки. На темному обличчі Володаря відбилось якесь занепокоєння. Він оглянувся, прислухався. Мить стояв, заплющивши очі. Потім рішуче кинувся до свого столу, розкрив чорний ящичок, такий самий, як і в Маруіри. Очі Володаря наблизились, заглянули прямо в кристал Всевидючого Ока.

— Маруіра, — пролунав голос. — Ти жива?

— Жива, Володарю!

— Хто врятувався? Ган з тобою?

— Ні, він загинув! Мене врятував Вайвасвата, — гаряче сказала дівчина. — Більше нікого нема…