Читати книгу - "Буря на озері, Ростислав Феодосійович Самбук"

не сів: поправив комір бруднуватої сорочки, стояв, спершись спиною на погано побілену стіну, і свердлив очима Шугалія та Малиновського. Чоловік він був уже літній, років під шістдесят чи навіть більше, але ще сильний. Великі мозолясті руки висовувалися з короткуватих рукавів піджака, комір сорочки був тісний для його червоної бичачої шиї — певне, кидав лантухи, мов іграшки. Почувши, хто саме до нього завітав, посміхнувся й запитав:

— У якій справі, прошу вас?

Шугалій пильно зиркнув на нього:

— Кажуть, ви бачили в Кузевому човні блешню Завгороднього?

Каленик насупився.

— Ну, бачив, то що?

— Де бачили?

— Човни в нас поруч стоять. Панас уранці в багажнику щось шукав, дивлюсь — ветеринарова блешня.

— Звідки знаєте, що ветеринарова?

— Колись з ним рибу ловив. Ну, той і хвалився… Мовляв, срібна блешня, і щуки на неї файно беруть.

— І брали?

— Не брехав. Воно й правда, риба справжню снасть любить, голіруч її не візьмеш.

— Так, риба нині розумна стала…

— Я й кажу, — аж зрадів Каленик, — до риби підхід потрібний. А у ветеринара голова була, а не макітра.

— А може, — втрутився Малиновський, — він подарував блешню Кузеві?

— Все може бути…

— Комусь казали про блешню? — запитав Шугалій.

— А що — не можна?

— Та ніхто вам не забороняє, однак мусимо знати.

— Лопатинського на березі бачив…

— А Кузя не питали, звідки блешня?

— Дурень я, чи що?

Шугалій підвівся, попросив Каленика:

— Покличте Лопатинського і пройдіть до берега. Зустрінемось біля човнів.

У дверях Шугалій озирнувся. Каленик дивився їм услід. Зітхнув важко, як людина, котра виконала неприємний обов'язок, узяв величезного замка й почав замикати комору.

— Як із свідками? — запитав Шугалій Малиновського, коли відійшли трохи.

— Усе гаразд. Там поряд колгоспний бригадир живе і пенсіонер один…

— Тоді до Кузя…

Панас Кузь міняв на даху гребінь. Сидів, звісивши босі ноги, як вершник, і навіть погойдувався рівномірно. Прилаштувавши зігнуту під прямим кутом бляху, огледів її уважно з усіх боків, витягнув з кишені цвях, і тут його гукнув Малиновський:

— Доброго дня, шановний! Чи не могли б на хвилю спуститися?

Кузь здригнувся й озирнувся злякано, вчепившись обома руками в гребінь, і цвях покотився по шиферу. Впізнав Малиновського, бо обличчя нараз зсудомила злоба, але тільки на якусь невловиму мить, одразу опанував себе, стукнув молотком по блясі, припасовуючи, і мовив похмуро:

— Діло в мене…

— Та й ми не без діла.

Кузь ще раз стукнув по блясі, але так, для порядку, засунув молоток у кишеню і почав обережно спускатися до драбини. Намацав ногою перший щабель і сковзнув раптом униз легко, наче й не торкався ногами щаблин.

— Що треба? — запитав неприязно, спершись плечима на драбину, немов підкреслюючи цим, що говоритиме тільки тут, під хатою, і нікуди не піде.

— Оце товариш капітан з області, — пояснив Малиновський. — Він має бажання глянути на вашого човна, Опанасе Лукичу.

— Човен як човен, що там цікавого?

— Звичайно, але виникла нагальна потреба.

Кузь втягнув голову в плечі, але відповів визивно:

— Нема в мене часу. І ви не маєте права. Де прокурорський дозвіл?

— Ось, прошу, — подав йому документ Шугалій.

Кузь навіть не взяв папірця в руки, зиркнув здалеку і пішов не до хвіртки, а навскіс по садибі до тину. Перескочив його, ледь торкнувшись долонями жердини. Шугалій також перестрибнув тин, а Малиновський переліз статечно, обдивившись попередньо, чи не забруднить штани.

Кузь ішов швидко серединою вулиці по нероз'їждженому піску, і сліди вервечились за ним, наче були живі: рухалися й бігли за босими ногами і ніяк не могли відлипнути від них.

Біля причалу Шугалій побачив Сухова з Олексою Завгороднім. Олекса рушив до капітана, але Сухов зупинив його.

— Почекай, хлопче, ти нам потім знадобишся.

Малиновський привів понятих.

— А де ж Лопатинський з Калеником? — запитав Шугалій.

— Он їдуть, — кивнув у бік левади Малиновський. І справді, підстрибуючи на купинах, до берега вискочили два велосипедисти. Каленик поставив свою машину біля рибальської хижі, а Лопатинський кинув просто на траву. Потиснув капітанові руку й підморгнув непомітно, відкликаючи, але Шугалій стиснув йому лікоть, і Лопатинський зрозумів його. Ступив крок назад, з цікавістю оглядаючи присутніх.

— Громадянине Кузь, — наказав Шугалій, — я прошу вас відчинити багажник човна.

— Для чого?

— Я прошу відчинити.

Кузь зайшов у воду, намочивши холоші штанів, підтягнув човен до берега. Відімкнув багажник і став поруч, усім своїм виглядом показуючи, що не розуміє, для чого все це робиться.

— А тепер, — наказав Шугалій, — дістаньте блешню, яку ви взяли у ветлікаря Завгороднього.

Кузь підтягнув мокрі штани й схопився за руків'я молотка, що стирчало з кишені.

— Яку блешню? — відступив на крок.

— Котру ви взяли в Завгороднього.

Кузь наморщив чоло, удаючи, що лише тепер збагнув, чого від нього хочуть.

— А йдіть ви під три чорти! — вигукнув нараз безпосередньо, і Шугалій подумав, що Кузь зовсім не простачок. — Нема в мене ніякої блешні. Тобто, — поправився, — є блешні, мої, розумієте?

— Ми, громадянине Кузь, усе розуміємо, і я б не радив заводити нас в оману, — сказав Малиновський суворо.

Кузь нараз посміхнувся, проте настороженість не сходила з його обличчя.

— Вас заведеш! — відповів. — Набачився вже!.. Але ж ніякої блешні Завгороднього не маю…

— Покличте Олексу Завгороднього, — наказав Сухов Малиновському. Той привів хлопця, і Шугалій звернувся до нього:

— Товаришу Завгородній! Ви знаєте батькові блешні? Пошукайте їх у цьому човні.