Читати книгу - "Сам в океані, Ален Бомбар"

ось-ось відкриється. Та найбільше я боявся самого страху, бо добре знав, що океан, знесиливши людину, робить її марновірною, а марновірство перетворює її на безвільного боягуза. З цього часу мені доводилося вести боротьбу з самим собою, і ця боротьба була не менш важливою, ніж боротьба з океаном.

Я помітив, що коли справи йдуть погано, я забуваю про вітрило. Але варто тільки їм поліпшитись, як я знову починаю боятися, причому не тільки за вітрило, а й за все спорядження. Чи витримає воно до кінця?

Тієї ночі мені було особливо тривожно, може, через те, що я страшенно змерз. Змоклий до рубця, просолений водою океану, я до ранку клацав зубами. Ніколи ще я так не ждав появи сонця! Чекав його нетерпляче, благав його скоріше зійти й щиро вірив у порятунок. Але знав я сонце погано, забув, що нема нічого гіршого за друга-зрадника. В цьому я пересвідчився згодом.

Я не набагато просунувся вперед і, що найгірше, не знав, скільки миль залишив позаду. Тому в своїх навігаційних обчисленнях я допустився помилки, яка мало не стала фатальною, — неправильно визначив довготу, що могло призвести до сумних наслідків. Пізніше я розповім про це.

«Єретик» перебував у зоні сильних пасатів, у справжній відьомській кухні, де вони народжуються. Тут пасат ще молодий, могутній, енергійний, сповнений неприборканого первісного шаленства. Згодом, серед безкраїх просторів океану, він заспокоїться, і сила його чимдалі зменшуватиметься.

А поки що навколо здіймаються білопінні хвилі. Це сміється, блискаючи зубами, океан, наче примхлива й жорстока дитина. Що ж, перед дітьми приховують свій страх, і тому я роблю виклик стихіям і піднімаю своє залатане вітрило.

Тільки-но «Єретик» збільшив швидкість, як почалося клювання. В мене, завзятого, та до того ж ще й голодного рибалки, аж руки затремтіли. Навколо човна у воді з'являються великі рухливі плями, зелені й блакитні. Це риби, які не зважуються наблизитися до «Єретика» і поводяться дуже обережно. Варто мені поворухнутись, як вони блискавично кидаються в усі боки і зникають у глибині. Дідько б їх узяв, я мушу таки щось зловити!

Весь день 24 жовтня я майстрував примітивний гарпун з ножа. Поклавши ніж на плоске весло, наче на ковадло, я обережно почав загинати кінчик леза. Потім прив'язав міцно мотузком ручку ножа до кінця весла, щоб спробувати загарпунити першу-ліпшу рибу, яка наблизиться до човна. Замість шпагату я міг би використати мотузок, краватку, тасьму, пояс і будь-яку іншу річ, що знайшлася б на борту. Потерпілий завжди зможе знайти щось із таких речей в своєму човні. Я вирішив поки що не користуватися «риболовним набором особливого призначення»19, бо в таких умовах, в яких опинився я, потерпілі не мають спеціального спорядження. Отже, і мені треба було ловити рибу власними засобами.

Поки я морочився з гарпуном, наді мною пролетіло кілька пташок. Це мене здивувало. Я був певен, що далеко у відкритому морі птахи не зустрічатимуться. Отже, ще один забобон землі! Відтепер не було жодного дня, щоб я не бачив пташок. Одна з них, мабуть, відчувала до мене навіть якусь симпатію, бо протягом усього плавання, до останнього дня, прилітала о четвертій годині і кружляла над «Єретиком».

Та риби мене цікавили більше. В суботу, 25 жовтня, безрезультатно й невдало поранивши гарпуном багатьох риб, я нарешті витяг з води першу дораду. Це був порятунок: я мав одразу їжу, питво, наживку і навіть гачок, бо позаду зябрової кістки в доради росте природний чудовий гачок. Такі гачки давно вже знаходили в похованнях первісних людей, а зараз я знову скористався з нього.

Перша моя вудка була готова. Тепер у мене щодня було досить і їжі, і води. З цього часу я вже не знав, що таке голод і спрага. В моєму становищі потерпілого від корабельної аварії це була найбільша єресь.

* * *

В перші дні подорожі по океану я не відчував самотності. Мені зустрічалися великі кораблі, які пливли, мабуть, до Канарських островів. Але жоден з них чомусь не зацікавився «Єретиком». Я не знаю точно, бачили мене з них чи ні, але припускаю, що потерпілому буде важко привернути до себе увагу. Я пересвідчився в цьому ще раз.

Риби сміливо підпливають до «Єретика» і зграйками сунуть за ним. Коли я залишав Лас-Пальмас, рибалки та «спеціалісти» урочисто провіщали: «Досить відпливти од Канарських островів — і ви не піймаєте жодної риби». Та ось зелені й голубі плями наблизились і перетворились на великих риб, що безбоязно виграють довкола човна. За час подорожі я звик до них, немов до приятелів, і щоранку шукаю очима їхні різноколірні спини. Час від часу сильний сплеск примушує мене підвести голову, і я встигаю помітити рибину, що сріблястою блискавкою пірнає у хвилі.

Тепер уже вітри дмуть постійно. Вдень і вночі я піднімаю вітрило. Острови давно зосталися десь позаду. Зараз я більше ніж будь-коли покладаюся на пасат, який жене мене вперед. «Єретик» ковзає на хвилях, що повільно котяться за ним. Швидкість, яка надає стійкості велосипеду, для мене була запорукою безпеки. Коли б я зупинився, хвиля, з силою вдаривши в корму «Єретика», затопила б його. В той час мене охопило почуття, яке можна було б назвати «тривогою за спорядження». Я турбувався за човен, боявся, що спорядження, особливо розірване вітрило, не витримає наступу океану. У щоденнику з'являється запис: «Перед відплиттям я думав, що найважче — це голод і спрага, але я помилявся. Тепер я знаю: найстрашніше — це постійна тривога за спорядження і не менш дошкульна сирість. Мій одяг наскрізь промок, але я не можу зняти його, бо холод уб'є мене». І того ж дня занотовую як висновок: «Потерпілий не повинен знімати одяг, навіть коли він змокне до рубця».

Вже на другий день подорожі, коли я весь змок, я переконався, що вологий одяг теж зберігає тепло тіла. Одягнений я був, певно, як і всі потерпілі на