Читати книгу - "Нові пригоди Електроника, Євген Серафимович Велтистов"

а за вікном, за чавунною решіткою Шереметєвської лікарні вирує недільна Сухарєвка. Ось вона — славетна башта в моєму вікні, споруджена за наказом Петра на честь полку стольника Сухарєва за особливі його заслуги в дні стрілецького заколоту. Ось вони — святкові для всієї Москви та її гостей торги: сотні напнутих за ніч наметів, море голів, пронизливі, закличні голоси. Я встаю і, кульгаючи, обережно виходжу на площу. А може, це вже не я, а інший письменник у довгому чорному пальті й крислатому капелюсі, письменник, який розкрив знамените й таємне гасло Сухарєвки: “На копійку — п’ятаків!”

Гіляровський, дядько Гіляй. Його очима я бачу, як злодій-одинак несе під полою обшарпаного пальтечка “поцуплені” речі, а його вже шукають у натовпі потерпілі. Бачу бідолаху, доведеного до краю, його оточують нахабні гендлярі, силоміць виривають рештки лахів, тицяють копійки й тут же на очах перепродують утридорога. Скупники везуть стару одежу возами, але й на них чекає свій “випадок”: дурний щасливий прибуток або раптовий розбій…

Звідки мені все це таке знайоме? Випадком, чужим нещастям, безпорадністю і розгубленістю перед нахабною силою завжди користувалися харцизяки, на зразок Карлуші, на зразок сумнозвісної “Чорної кішки”, з якими мені довелося зіткнутися у дитинстві…

Дзвінкий голос примусив мене розплющити очі. Та сама лава, дві милиці на землі. Поряд мої нові знайомі — Олеся, Кир, Вітер. З допомогою дітей я підвівся, обіперся на милиці, закульгав до лави Милиці оті, виявилося, належали їхньому дідусеві, запасні Чи довго я лежав і марив лікарнею та Сухарєвкою? Та ні, не довго, діти лише встигли збігати по милиці.

— Дуже болить? — запитала Олеся.

— Трохи болить.

— А Гаврик заснув. — Засмагле обличчя Кира ворухнулося в усмішці. — Спасибі за допомогу.

— Який Гаврик? — Я геть-чисто забув про хворого пса, але, оглянувшись на ящик, виправився: — А чому він Гаврик?

Кир охоче пояснив:

— Дуже просто. Гав! І ррр-рик!

Несподівано задряпало в горлі, защипало очі — зі мною це буває рідко! Щось знайоме, домашнє відгукнулося на ім’я хворого пса Згадав: під час війни у дворі бігав чорний ласкавий собачисько, а господарем його був дядько Серьога, мій найбіліший у світі міліціонер. Тіснувато та й голоднувато було в домі із собакою, але як йому всі заздрили… Так, у ті часи собак не кидали напризволяще.

— А тепер ми лікуватимемо тебе, — заявила Олеся.

— Як це лікуватимете? Може, ви накладете гіпс?

Погляд сірих Олесиних очей був серйозним. А обличчя… Мені здалося, воно стало рожевіти Ні, навіть не рожевіти — раптово золотитися, наче сонце на сході.

— Хочеш, щоб біль зовсім минув? — запитала Олеся таким природним, без найменшого сумніву тоном, що я зразу повірив: вона знає якийсь секрет.

— Звичайно, хочу! Але як?

— Скажи йому, Кире! — Дівчинка кивнула братові й одступила від мене.

Я глянув на Кира. Обличчя його було мідним, непроникним. Він сказав:

— Давайте вирушимо у ті часи, коли нога в тебе не боліла.

— У які це часи? — жартома запитав я, не розуміючи, що за нова гра чекає на мене

— Ну, коли ти вчився, як Олеся і я, у п’ятому класі або, як Вітер, у шостому. Або в якомусь іншому. Як хочеш…

— Найпростіше згадати, як я вчився у п’ятому чи шостому класі, — посміхнувся я. — Нога все одно пече.

— Я не про згадати. — Кирів голос був суворий. — Я про дійсно, навсправжки. Назви адресу й дату. І ми там будемо за хвилину.

— Ти умієш мандрувати в часі й у просторі?

Кир знизав плечима: що, мовляв, за нісенітне запитання?

— Я не мандрівник, я проводир, можу допомогти переміститися.

Я уважно вдивлявся в обличчя. Золоте — Олесі, мідне — Кира, блакитне — Вітра. Гаряча хвиля суперечливих почуттів охопила мене. Що це — гра? Чи справді той єдиний випадок, коли неможливе стане можливим? Кваплячись, я назвав сьогоднішнє число, але інший рік і свою давню адресу: 24 травня 1944 року, Грохольський провулок.

— Роби, як я! Роби, як ми! — наказав Кир.

І витягнув руки вперед, стуливши їх “сокиркою”. Інші поставали за ним ланцюжком, поклавши руки одне одному на плечі. Кир — Олеся — Вітер. Вітер показав моє місце — за його спиною. Однією рукою я схопився за його плече, а другою тримав милицю. Наша колона повільно рушила прямо на паркан з написом:

“Небезпечна зона. Провадяться будівельні роботи”.

Я витріщався на ці літери, намагаючись з усіх сил не впасти, не розуміючи, що має статися.

Кирова “сокирка” прорізала дерево. Ми опинилися по той бік паркана.

“ІДИ-ІДИ”

— Тепер не болить? — пролунав знайомий співчутливий голос.

Наче крізь туман, розгледів я Олесине золотаве обличчя. Боже, що сталося, чому вона так раптово виросла? Ледь-ледь нижча за мене. Та й Кир, і Вітрогон на зріст, як я. Невже?..

Я ляснув себе по нозі, побачив на коліні латку й шалено зрадів: невже це мої старі штани, невже я знову п’ятикласник? Виросли не Олеся та її брати, — я зрівнявся з ними.

Діти роздивлялися мене з неприхованим здивуванням: ніби впізнавали й не впізнавали. І я пояснив їм, що я — це я, тільки у віці одинадцяти років, як і належало мені бути в сорок четвертому, а вони — все ті самі. І перебуваємо ми, певно, там, куди прагнули.

Це був до болю знайомий сквер. З тополями й липами, клумбою у центрі, десятками стежинок, які сходилися й розходилися, та вічною калюжею біля паркану. Полуторки деренчать дерев’яними бортами, бадьоро чимчикує