Читати книгу - "Мануал до черепахи"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Ти вмієш грати у доміно? – запитує Арлекін. Зоя хоче сказати «Вмію!», але їй ще ніколи не доводилося грати в доміно барвистими пігулками. Тоді Зоя хоче сказати «Не вмію!», але вона задовго вагалася, її вже ніхто не слухає.
«Подивлюся, як інші грають. Мабуть, нічого складного», – вирішує Зоя.
Спочатку їй здалося, що гра і справді дуже проста. Синю половинку пігулки кладуть до синьої, червону – до червоної. Справді, як у доміно. Проте, коли вона спробувала покласти біло-червону пігулку до білого краєчка, усі раптом закричали й заремствували:
– Фальшує! Виженіть її, вона фальшує!
– Треба її забрати! Треба її покарати!
Зоя думає: «Та хто ви такі?», але Полішинель заспокоює усіх:
– Облиште, дівчинка не засвоїла, як слід, правила гри. Хоча це дивно, адже в доміно у нас грають навіть кретини і дауни. Вона ще трошки подивиться – і неодмінно навчиться. У тебе вийде, серденько! Спробуй ще!
Зоя неуважно киває, міркуючи, що наступного разу вона краще пропустить свій хід. Тим паче, за черговістю тут ніхто і не стежив, найдрібніший із хворих, плесконосий, давно вже дрімав, і це, здається, зовсім не турбувало решту гравців.
Однак Зоїн задум провалюється. Полішинель притуляється на її стілець, та так, що Зої лишається самий краєчок, хапає її за руку і безцеремонно розглядає її пігулки.
– Я допоможу, серденько, я тобі тихе-е-есенько шепну, яку треба класти.
Але, коли настає черга Зої, він кричить їй у вухо, так надсадно, що у Зої мало не лускає голова, і довбе пальцем у долоню, мов долотом:
– Жовту давай! Оцю-оцю-оцю!
Зоя кладе жовту пігулку.
– Виграла!!! Гляньте, вона виграла!
– Новенька виграла! Оце розумне дитя!
– Ви-гра-ла! Ви-гра-ла!
Один із божевільних у захваті підкидає свого капелюха. І навіть отой маленький, що спав, захропів якось урочистіше, немовби заграв плескатим носом марш.
Зою хапають на руки, підкидають у повітря, але після трьох злетів усі раптом, мов по команді, втрачають інтерес, стають тихими й байдужими і сумирно сідають по місцях, а Зоя боляче гепається об підлогу.
Коли Зоя підводиться і сідає на місце, то бачить перед собою чималу купку пігулок. Усі пожадливо дивляться на купу. Зоя, сподіваючись поради, зиркає на Полішинеля.
– Чого чекаєш, їж! – каже Полішинель. – Ти ж виграла.
– Оце їсти?
– Так.
– Оце все? – уточнює Зоя.
– Еге, еге! – кивають з обох боків стола.
– Я не буду! – каже Зоя. Вона має вісім років і добре знає, що буває з дітьми, котрі їдять невідомо які пігулки. Зрештою нічого доброго з такими дітьми не трапляється.
За столом лунає розчароване перешіптування, той, що в капелюху, починає плакати.
– Ну, їж! Ну, їж же! Так нечесно! – чує Зоя зусібіч. І мовчки хитає головою. Та вона їх не боїться анітрохи!
– Ну, їж! – Полішинель і Арлекін водночас з обох боків гепаються на її стілець, мало не придушивши між собою. Полішинель гладить Зою по голівці, а Арлекін підгортає до неї купу пігулок.
– Ну їж, так же нечесно!
– Не буду я цього їсти! – злиться Зоя. – Шукайте дурнішу! – І схоплюється на ноги. Досить із неї.
– Ти з ким дружиш, з нами чи з головою? – ображається навздогін Арлекін.
– Мені час додому, – рішуче промовляє Зоя і вислизає через двері, – красно дякую за приємне товариство!
І затуляє двері.
Дорогою назад Зою ніхто не перепиняє. Тільки двері на вулицю знов насилу піддаються. Зоя повисає на них і відчиняє. Шматок хліба випадає їй з рукава.
Вихід Юри-старшого– А це в тебе звідки?
– Тьотя дала.
– Яка тьотя?
– З больнічки.
– Так воно чуже? Тобі побавитись дали, а ти забрала. Не можна. Пішли, повернемо.
– Не повернемо. Це замість мами.
– Що значить – замість мами? Де мама з татом?
– Поїхали.
– Де поїхали?
– Десь. Далеко.
– Хто тобі таке сказав?
– Тьотя.
– Яка тьотя?
– З больнічки.
Юра-старший розповідає, йому 22 роки.
–
Інна має 14 років, Юра – 13, Михалька – 11 років, Ольга – 9, Зоя – 5, Юра-молодший 3 роки, Варварка – 13 днів.
Тепер я знаю про такі штуки, як дев’ять днів і сорок днів, переродження душ і тибетську книгу мертвих. Тоді ми не знали. Батьки ніколи не виявляли інтересу до жодної релігії. Я сам усе зробив у себе в повітці, усе, що вважав за доцільне. Потім було дуже соромно згадувати. Потім пробачив собі. Що саме?
Зібрав мамині мапи і батькові клясери, мамині словники і батькові книжки, а також дещо із одягу. Узяв баняк, у якому замочували одіж для прання. Він нам не був потрібний, бо Інна так вирішила і зробила в ньому дірку. Склав усе туди, а нагорі поставив дві зліплені з глини фігурки. І підпалив. Димом усе, що мама й батько любили, мало віднести до них на небо. Я би й сам був туди вліз, якби був певен, що мати або батько мене доста любили, але вони більше любили Інну, а її до баняка не годен був запхнути і слон. Утім, брехня, я того не зробив не з сумніву, а з ляку. Палив то все в повітці раннього ранку, щоб на дим із прочинених вікна і дверей не прибіг ніхто із сусідів. Ніхто мені не боронив, ніхто не занюхав диму, я сам кашляв і задихався із вдоволеною люттю, невідь-що маючи на увазі: «Ну і нехай. Ну й нехай». Тихо в такі ранки буває, коли місто належить тільки двірникам і туристам, та й то, може, центр, а не такі глухі вулички, як наша.
Такі штуки заспокоюють на час, доки робиш. Опалені чорним глиняні фігурки вогонь не встиг зробити міцними, тож і моє заспокоєння тривало недовго. Гасав по кімнаті, шукаючи улюблених речей. Раз Інна застукала
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мануал до черепахи», після закриття браузера.