Читати книгу - "Сатирикон-XXI (збірка)"

невдовзі випустило його пробним накладом одна тисяча примірників. Але серед читацького загалу ЗУР (що насправді значить — Львова й передмість) книга особливого успіху не мала, хоча й здобулась на кілька прихильних рецензій. А в нечисленних книгарнях Західного Рівного і взагалі було продано примірників п’ятнадцять-двадцять, так що на першому пробному тиражі вся справа й закінчилася. А тут раптом на тобі — розгорнуте обговорення.

— Це що ж — учасники цього обговорення прочитали мій роман? — Шлойма не йняв віри, такого бути не могло.

Зубчук дипломатично витримав чималу сторожку паузу і зважено-зважено протягнув:

— Ну-у, може, й не всі… Але дехто, я гадаю, певна частина, таки прочитали. Принаймні, прочитали всі, кому це положено… в чиї це входить обов’язки…

Було помітно, що тема, заторкнута Шлоймою, чомусь була для нього болісною і відверто неприємною. Тому Ецірван вирішив, що довідався вже достатньо, і всі інші запитання вирішив тримати при собі до зручнішої нагоди, якої, втім, йому так і не трапилося.

Пройшовши попід обшитою фанерою стіною через увесь зал до першого ряду й першого-другого крісел у ньому, Зубчук зі Шлоймою зупинилися. «Перший ряд, перше місце…» — Шлойма подумки всміхнувся, саме на цьому місці він полюбляв сидіти у Вільному театрі міста Рівного під час репетицій, які проводив Маульвюрф. Шлойма не належав до надміру прискіпливих авторів, та все ж декілька прогонів відвідав, просто з цікавості — чи ж режисер так само бачить події у тексті його п’єси, як бачить їх він, автор. Звісно ж, режисер бачив усе цілком інакше, він вискакував на сцену, миттєво перевтілюючись, показував акторам, кого вони насправді повинні в даний час зображати, сердився, сварився, реготався, обзивав акторів і кілька разів навіть доволі гостро (хоча й по-німецьки) відгукнувся про автора п’єси, над якою працював.

Шлойма повернувся обличчям до зали й подивився углиб. І йому водномить стало все зрозумілим. Залу заповняли не тільки трудящі. Он, ряді в четвертому-п’ятому, зовсім недалечко сидів таксист у тенісці й з підбитим оком. Одразу за ним, притуливши до себе старенького сірого пуделя, позирав у бік сцени з-під брів пенсіонер, який гуляв сьогодні парком. Трійка «роботяг» у засмальцьованих піджаках про щось голосно перемовлялася просто в середині зали, десь на рівні дванадцятого ряду. Сестра Уляна з Миколою й Ільком, якого навіть не перевдягла з коричневого шкільного костюмчика, саме пробиралась до своїх місць, проминаючи у вузькому дев’ятому ряді пенсіонера І. Б. Бляшаного, котрий зухвало прийшов на таке урочисте зібрання з плеєром (передбачливо знявши навушники при проходженні контролю в дверях) і зараз повільно похитував головою в такт лише йому чутної музики. За кілька крісел від нього Петро Степанидович Добромолець щось шукав по кишенях свого піджака, напевно, окуляри. Проходячи повз сина знаної письменниці, Уляна, озирнувшись, зустрілася очима з Шлоймою і швидко примружила одне око — майже що підморгнула. Десь мусила бути й мати, і Обля з дочкою, і митник, який зміняв сто марок по вигідному курсу, і — хто іще ввійшов у ці 640 осіб, які могли сісти в «Актовій залі», а ще чоловік 25–26 могли, нікому не заважаючи, стояти біля дверей у проходах, що вони й робили.

Над сценою, прямо у залу світився величезний транспарант з електричних лампочок: «Позор і ганьба відступнику Ецірвану!» Кілька лампочок не горіло, зокрема слово «позор» виглядало, як «позог», а «ганьба», як «іаньба».

У глибині сцени, просто над столом президії опускався зі стелі якийсь незрозумілий пристрій — дві великі металеві півкулі, до яких звисали й підіймалися металеві, ґумові й пластикові кабелі та трубки.

Зубчук з другої спроби перехопив питальний погляд письменника Ецірвана і, хвильку подумавши, вирішив, що мусить якось прокоментувати дивне явище під стелею.

— Це Де У Пе А, — пояснив він скоромовкою. — Секретна розробка нашого радіозаводу. Я, мабуть, не маю права цього розповідати, але ви вже майже свій («Нічого собі!» — отетеріло відзначив про себе Шлойма), тож знайте, що «Д.У.П.А.» розшифровується як «Думально-уніфікуючий променевий агрегат». Випромінення, що йде від нього, робить думку колективу одностайною. Над цим винаходом тривалий час трудилися кращі фізики й біологи всієї України… Соціалістичної України, як ви розумієте. Поки що випущено два експериментальні зразки — один висить перед нами, а другий забрали у Київ, здається, у Верховну Раду. Але на цю секретну розробку радіозаводу вже є купа замовлень, я чув, що з Росії, з Білорусії, з інших госу… держав СНГ. До речі, операцію по вашому затриманню… тобто — по вашому залученню до співпраці бюро обкому також розробляло під дією «Д.У.П.А.». І, як бачите, все пройшло відносно вдало, чи не правда?.. — Він зумисне скінчив мову запитальною фразою і зазирнув Шлоймі просто в очі. Шлойма вирішив, що має право не відповідати. Та Зубчук не дуже й прагнув відповіді, бо через кілька секунд, тихенько піднявшись бічними сходами на сцену, пірнув ліворуч, за лаштунки. Шлойма побачив, як він, все ще пригинаючись і скрадаючись, пішов у глибину простору сцени.

В цю мить щось десь клацнуло, прилад під стелею легенько, майже по-комариному забринів і на сцену до столу президії з-за лаштунків під оплески зали потяглись керівники міста та області. Вони непоквапно йшли один за одним, вервечкою, оплески все наростали, аж доки не переросли в суцільний шум, громоподібне шелестіння крил тисячі або мінімум півтисячі кажанів, а керівництво у два ряди, за якимсь певним ранжиром розсілося уздовж столу президії, і головуючий, не сідаючи, поправив мікрофона й підняв руку заспокійливим жестом. Оплески швидко опали, як припиняється раптовий літній дощ.

— Розпочинаємо!.. — Звук від мікрофона шурхотливими вилясками розсипався притихлою залою. — Розпочинаємо засідання позачергового відкритого пленуму обкому Комуністичної партії СРУ! Воно буде присвячене викриттю й засудженню відступника… (головуючий на мить зазирнув у папірця, якого тримав двома пальцями) — Ецірвана Шлойми Васильовича… письменника, мешканця Західного, окупованого сектора міста Ровно. Слово для доповіді надається… першому секретарю обкому КП СРУ товаришу Манасенкові!!!

Попередні бурхливі оплески тепер здавались несміливим шепотінням у порівнянні з тим шквалом, який струсонув залу. Перший секретар встав з-за столу, де скромно сидів серед товаришів, і попрямував до трибуни з гербом. Тепер можна було роздивитися, що товариш Манасенко має добре відкрите обличчя старого робітника зі