Читати книгу - "Сліди на тротуарі"

самому. Ніхто не переконає мене, що він міг шахраювати, займатися спекуляцією. Коростильов не так вихований. Він справжня, благородна людина…» Чуєте, Іване Івановичу, як ви захищали Коростильова на суді? Що ж після того змінилося? Чому раптом ви говорите, що з такими, як Коростильов, не треба зв'язуватися?

Іван Іванович не поспішає відповідати, йому треба добре поміркувати. На худому, чисто поголеному обличчі то спалахують, то знову пригасають довгасті очі. Він ніби щось згадує і вибирає з-поміж спогадів найпотрібніші.

— Добре, — зітхає він. — Ви чоловік, і я чоловік. Це дає мені право говорити по щирості. Ми з Коростильовим у свій час посварилися… Я не знаю, чи мої підозри мали підстави, але я… я приревнував дружину до Коростильова. Він міг би вам посвідчити, якби був живий, — знову зітхнув Іван Іванович.

— Коли це було?

Іван Іванович знову замислився. І було над чим. Адже тільки-но він сказав, що після повернення з табору Сергій Коростильов ні разу не бував у них.

Бородін не підганяв Бондаря. Він давав йому змогу добре подумати, перш ніж відповісти. Зняв телефонну трубку і набрав потрібний номер.

— Лабораторія? Мені майора Приходька. Ну як там, скінчили експертизу?.. Так, так… Дуже добре. — Він ще трохи послухав і, видно було, лишився задоволений тим, що почув.

— Ну, ну, — Бородін, глянувши на Бондаря, відразу помітив, що того ніби підмінили. За ці півхвилини чи хвилину, поки він розмовляв з лабораторією, обличчя у Бондаря зблідло, очі світилися підозрілою полохливістю.

— Ага, ви питали… Нагадайте, будь ласка, що вас цікавить?

«Важливий симптом, — відзначив у думці Бородін. — Розмова з лабораторією стривожила його, він забув навіть, про що йшла мова».

— Я запитував вас, коли саме ви почали не довіряти Коростильову? Але знаєте, Бондар, тепер уже це мене цікавить менше… — Бородін трохи перехилився через стіл, наблизився до Бондаря. — Зараз повідомили… Криваві плями на стіні вашого гаража вивчені. Поясніть, будь ласка, Бондар, яким це чином на стінах гаража з'явилися краплі людської крові? Людської, Бондар. Качки і кури, про яких ви говорите, — жалюгідна вигадка.

Бондар сіпнувся.

— Провокація, — зашипів він. — Ви навмисне заплутуєте мене… Я не вірю вам, не вірю вашим аналізам.

— А собі ви вірите, своїм словам? — іронічно зауважив Бородін і знову потягся до телефону. — Принесіть, будь ласка, висновок експертизи, товаришу Приходько.

Підполковник Бородін підвівся, почав ходити по довгій вузькій кімнаті. Він зупинився біля вікна і замріяно дивився на засніжені, мов у казці, дерева. Як хотілося йому зараз же піти звідси, опинитися он у тому скверику серед веселої дітвори, почути щасливі голоси, дитячий вереск або сісти у наповнений пасажирами тролейбус і їхати, їхати серед добрих, чесних людей і чути розмови про що завгодно, тільки не про вбивства, не про підлість. Та ні, це неможливо. Якщо він, Бородін, не зніме з нього машкару, Бондар відчує себе переможцем, і хто знає, які нові плани визріють у його голові. Бородін знає, що в сусідній кімнаті у ці хвилини Гриненко допитує дружину Бондаря, добивається від неї правди, але справа, очевидно, у нього анітрохи не посувається, бо інакше він давно з'явився б у Бородіна. Отже, ні хвилини перепочинку. Наступати, тільки наступати, заганяти злочинця у глухий куток, звідки є лише один вихід — признання…

Бондар сидів нерухомо, а очі його стежили за підполковником.

Увійшов майор.

— Ось, товаришу підполковник, документи. Для аналізу було взято дуже маленькі порції. Але тепер у гаражі піднято підлогу і там у щілинах знайдено кілька згустків… Це дасть можливість…

Бородін уважно перечитав поданий йому папір.

— Гляньте і ви, Бондар. І не кажіть більше, що вас провокують.

Підполковникові Бородіну здавалося, що зараз, ознайомившись з лабораторними висновками, Бондар капітулює, йому хотілося, щоб це сталася при майорові Приходьку, і він попросив його залишитися.

Очі Бондаря вже давно пробігли папір з краю в край. Але він не віддавав аркушика і дивився на нього в одну точку, мов сліпий.

— Розкажіть, Бондар, усю правду.

Той пробурмотів стомленим непевним голосом:

— Скільки можна знущатися над людиною? Зробіть перерву… Мені треба трохи перепочити.

Підполковник Бородін глянув на годинник.

— Скоро буде перерва. Через півгодини підете. В камеру, звичайно. Але за ці півгодини ви маєте можливість зняти з себе тягар… Навіщо, справді, мучити себе і нас? Те, що сталося, — сталося, від фактів не втечеш.

— Думайте, що знаєте. Я хочу… відпочити. Відпустіть мене. Інакше… я все одно мовчатиму.

І з цієї хвилини Бондар так і не сказав ні слова. Не дала ніяких свідчень і його дружина. Вона вперто повторювала, що не знає, звідки кров, нічого не знає про смерть Коростильова.

Знову зробили обшук у квартирі Бондарів. Ще раз оглянули машину. Особливо уважно вивчали багажник. Машину викотили у двір, і тепер, при денному світлі, легше було зазирати в найдальші куточки…

Ранком другого дня Бондаря знову привели до підполковника Бородіна.

— Що ви на це скажете? — підполковник передав Бондарю два папери. Лабораторія повідомляла, що пощастило кінець кінцем встановити групу крові завдяки згусткам, знайденим у щілинах підлоги. Таку ж групу крові мав і Сергій Коростильов. У другому документі значилося, що при повторному огляді в автомашині знайдено сліди крові.

Бондар прочитав обидва документи і поклав їх на стіл. Він, здавалося, почував себе сьогодні краще, ніж учора.

— Ви хочете, щоб я признався у вбивстві, але це божевільна вимога, — обізвався нарешті він. — Ніякі документи вам не допоможуть. Я не винен, і, кінець кінцем, усі ваші штучні докази луснуть, як мильний пузир.

Це вже була впертість людини, яка поклялася скоріше вмерти, ніж признатися.

Слідство тривало. Довелося знову їхати до сестри загиблого.

— Що ви думаєте про Івана Івановича Бондаря як про людину? Чи подобається він вам? — звернувся Гриненко до сестри Коростильова.

— Я мало знала Бондаря. А брат ним захоплювався. — І вона раптом