Читати книгу - "Твори"

них усохло від старості, то я б від жалю місця собі не знайшов. I ось мені довелось таке почути! Дорогий друже, одне лише мене втішає: люди не байдужі до цього. Все село ремствує, і я сподіваюся, що пасторша відчує на маслі, яйцях та інших приносинах, яку кривду вчинила вона своїй парафії. Бо це вона винна, жінка нового пастора (наш старий уже помер), худа, хвороблива істота, що ненавидить увесь світ, через що і її ніхто не любить. Дурепа, що вважає себе за дуже вчену, втручається в питання релігії, запекло обстоює новомодну, морально-критичну реформацію християнства, знизує плечима над Лафатеровими фантазіями, а самій три чисниці до смерті, тому вона й не має ні від чого втіхи на світі божому. Тільки таке створіння й могло зрубати мої горіхи. Я ще й досі не можу заспокоїтись! Їй, бач, листя смітило на подвір'ї, коли опадало, та й вологу довго затримувало, від дерев у хаті темно було, а коли достигали горіхи, то хлопчаки збивали їх камінням, а це їй діяло на нерви, заважало глибокодумно порівнювати Кеннікота[27] з Землером чи Міхаелісом. Бачивши велике невдоволення селян, а особливо старих, я сказав: «Як же ви допустилися цього?» «Коли нашому старості чогось заманеться, то вже нічого не вдієш», — відповіли вони. А проте хоч одне вийшло на добре. Пастор, якому жінка допікає своїми примхами, цього разу хотів обернути їх собі на користь, поділившись із старостою. Про це довідалося начальство і сказало: зась! Воно вже давно зазіхало на ту частину пасторської садиби, де стояли дерева, і продало їх з торгів. I ось їх зрубано! Ох, якби я був князем! Я б тоді їм усім… Князем! Ет… Якби я був князем, то чи обходили б мене якісь там дерева в моїй країні?

10 жовтня.

Так мені стає любо, коли я лиш гляну в її чорні очі! I що, бач, прикро: Альберт, здається, не такий щасливий, як він… того сподівався… як був би я… коли б… Я не люблю ставити крапок, але тут не можу інакше висловитись, і, по-моєму, це досить ясно.

12 жовтня.

Оссіан витіснив з мого серця Гомера. В який світ вводить мене цей геній! Блукати степом, де навкруги свище буревій і при тьмяному світлі місяця, у клубах туману жене душі предків. Слухати в горах із темних печер крізь шум лісових потоків приглушений стогін духів і гірке голосіння дівчини, що біля чотирьох замшілих могильних плит оплакує полеглого в бою героя, свого нареченого. I я бачу його, сивого мандрівного барда, який у широкім степу шукає слідів своїх предків, та — леле! — знаходить самі лиш могили і тужить-плаче, дивлячись на любу вечорову зорю, що заходить у буряне море, і в душі героєвій оживають минулі часи, коли проміння це привітно світило сміливцям у небезпечних виправах, а місяць осявав їхній овіяний звитягою корабель, що вертався з щасливого походу. Я читаю глибоку журу на його чолі, бачу, як останній, самотній герой у смертельній втомі йде до могили, як він впиває в себе все нові, болісно-пекучі радощі в безплотній присутності тіней дорогих небіжчиків і, дивлячись на холодну землю та на високу хвилясту ковилу, волає: «Прийде, прийде мандрівець, який знав мене у моїй красі, і запитає: де ж той співець, прекрасний Фінгалів син? Він ступає по моїй могилі й надаремне шукає мене на цій землі!» О друже! Тоді хочеться мені, як шляхетному джурі, добути свій меч, щоб ураз звільнити мого володаря від болісних корчів повільного конання і послати й свого душу вслід за звільненим напівбогом.

19 жовтня.

Ох, яку порожнечу, яку нестерпну порожнечу відчуваю я в грудях! Я часто думаю: якби хоч раз, хоч єдиний раз притиснути її до свого серця, то вся ця порожнеча була б заповнена.

26 жовтня.

Так, це ясно, мій любий, ясно і щораз то стає ясніше, що існування окремої істоти важить мало або й зовсім нічого не важить. До Лотти прийшла подруга, і я вийшов у сусідню кімнату по книжку, але читати не міг і взявся за перо. Я чув, як вони тихенько розповідали одна одній всілякі дрібниці й міські новини: та виходить заміж, а ота хвора, тяжко хвора — в неї сухий кашель, а обличчя — самі вилиці стирчать, часто зомліває. «Життя її вже й шеляга не варте», — сказала гостя. «Пан Н. Н. також нездужає», — мовила Лотта. «Він весь розпух», — додала гостя. I я яскраво уявив себе коло постелі тих бідолах. Бачив, як нерадо розлучаються вони з життям, як вони… Вільгельме, а мої ж панночки говорили про це, як про звичайні речі, як взагалі говорять про смерть сторонньої людини. I коли я озираюсь і бачу цю кімнату, а навкруги Лоттину одіж, Альбертові папери та всі ці речі, до яких я так призвичаївся, навіть до оцього каламаря, то міркую собі: «А що ж таке ти в цьому домі? Подумай. Твої друзі шанують тебе. Ти розважаєш їх, і тобі здається, ніби вони не можуть без тебе обійтися, а проте, коли ти підеш від них, зникнеш з їхнього обрію, чи довго вони відчуватимуть, що тебе нема? Га? Довго?» О, яка марнота людина, коли навіть і там, де вона створює єдино правдиве враження від своєї присутності, навіть у пам'яті і в душі своїх кревних і близьких — і там спогади про неї гаснуть і зникають. І то як швидко!

27 жовтня.

Часто я ладен роздерти собі груди і розбити голову від того, що люди так мало можуть зробити одне для одного. Ах, кохання, радість, захоплення, втіха — ніхто не дасть їх нам, якщо їх немає у нас самих, і хай у мене серце буде вщерть повне блаженства, я й краплини щастя не зможу уділити тому, хто стоїть переді мною холодний і безсилий.

27 жовтня, вечір.

Мені так багато дано, але кохання поглинає все. Мені так багато дано, але без