Читати книгу - "Порожня труна"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Однак Полю Дропу зовсім бракувало проникливості, й хоча він добре знався на анатомії, у психології майже нічого не тямив. Слухаючи звинувачення дружини, він вагався, як йому повестися. Та коли дружина замовкла, він зважився. Опустивши голову, із затуманеним поглядом, він поволі розпочав:
— Амелі, мені огидна брехня, і тепер, коли вам усе відомо, я не намагатимусь нічого від вас приховувати. Буде краще, коли ви знатимете все, як воно є насправді. Мене звинувачують, що я маю коханку? Це неправда. Присягаюсь вам у цьому…
Амелі схопилася.
— Ошуканець! — заволала вона. — А фотографії?
Але Поль зупинив її жестом.
— У мене немає ніякої коханки, хай там що кажуть люди. Проте якщо я вас і обманював, то визнаю, що тільки подумки, бо всім своїм серцем я кохаю одну жінку. Я кохаю цю жінку і буду їй відданий до самої смерті, вона оволоділа моїм серцем і душею, їй я віддаю свої знання й уміння, ця жінка досі не моя коханка і, мабуть, ніколи нею не буде, зостаючись тільки обожнюваною і далекою подругою. В усякому разі, Амелі, іншого кохання уявити собі я не можу… Ви хотіли дізнатися правду, я говорив з вами відверто.
Амелі Дроп зблідла, її відчай перейшов у несамовитий гнів. Очі вергали блискавки, стиснуті руки інстинктивно потягнулися до чоловікового обличчя, ніби вона хотіла вчепитися в нього, подряпати.
— Як її звуть? — приглушеним голосом запитала вона.
По обличчю хірурга промайнула посмішка.
— Я нічого більше вам не скажу і вам не вдасться змусити мене говорити, — кинув він. — Тим більше, що ви вплутали поліцію в наші стосунки. Якщо це вам так до вподоби, звертайтеся до своїх шпигунів.
У свої останні слова він уклав стільки зневаги, стільки їдкої іронії, що в очах Амелі появилися сльози.
— Полю, — заблагала вона. — Це неможливо, я так вірила колись, що ви мене кохаєте…
Лікар сумно посміхнувся і перебив дружину.
— Не ворушіть сумних спогадів про наше спільне минуле… Ви знаєте, за яких обставин ми були сполучені подружніми узами. Я кажу «сполучені», бо тільки це слово точно визначає наші стосунки. Не знаю, чи ви були задоволені, але я повинен вам сказати з усією відвертістю, що коли б була можливість почати все знову, то я б на це не пішов.
— Господи! — гнівно вигукнула Амелі. — Шлюби в нашому світі не вічні; адже ви знаєте, Полю, що є розлучення!
— Саме про це я й хотів поговорити з вами.
— Не треба, — відрізала жінка. — Знайте, що я вже про це подбала.
І вона зойкнула, наче побачила страшне видиво. Вона шаленіла, задихалась від гніву; те, чим вона погрожувала чоловікові, виявляється, збігається з його намірами. Поль Дроп, який за всіма ознаками зовсім не збирався розлучатися з нею, тепер вельми охоче згоджувався на таке вирішення їхніх проблем. Його дружина цього не чекала і гарячково розмірковувала, як їй повернути чоловіка.
Розчулити його не вдалося, тож, мабуть, і всі її чари нічого не вдіють. Тоді вона, струснувши головою, щоб волосся в чарівному безладді розсипалося по плечах, вдала, що зомліла, і впала на кушетку, з якої підвелася, розмовляючи з чоловіком. Простягнувшись у принадливій позі, вона заплющила очі й застогнала.
Вона чекала з миті на мить, що ось-ось відчує на своїх плечах, руках, чолі дотик чоловікових рук. Вона надіялася, що чоловікові губи торкнуться її повік, її уст, але її сподівання були марними. Коли Амелі розплющила очі й повернула голову, то мала всі підстави розпачливо скрикнути:
— О! Це вже занадто! Він пішов і навіть не помітив, що я знепритомніла!
Дійсно, Поль Дроп покинув кімнату без найменшого вагання, не відчуваючи анінайменшого докору сумління!
X
ГОЛОВА СУДУ СЕБАСТЯН ПЕРРОН
— Домініку!
— Що зволите, пане голово?
— Домініку, мені не подобається, що у мене на столі нагромадилися десятки справ. Що це таке?
Домінік, служник при кабінеті голови суду, шанобливо підійшов до столу, за яким сидів сам голова, пан Себастян Перрон.
— Пане голово, це ж поточні справи. Гляньте: «Варн проти спадкоємців Жанті»… «Сини Перара проти водогону»… Ось ще справа страхового товариства, яка налічує аж шістдесят томів… Нехай пан голова згадає, що він сам: звелів принести їх, бо вони знадобляться йому на судових засіданнях наступного тижня.
Себастян Перрон, роздратований, побачивши купи документів на столі, потроху заспокоювався, слухаючи пояснення служника. Зрештою він знизав і плечима.
— Звичайно, ви маєте рацію, Домініку. Але все одно, мене цікавить, що той міністр юстиції собі думає. Ми тут у суді працюємо, як воли. Тиждень за тижнем усе судимо й судимо, не маючи просвітку…
Домінік слухав його скарги. Потім, лукаво посміхаючись, вставив:
— Треба надіятись, пане голово, що воно так ще довго тягтиметься… Бо що ж тоді станеться з судовими служниками, коли припиняться процеси?
Щира простодушність служника розвеселила Перрона, який прибув до Палацу правосуддя нахмурений і роздратований.
— Так само, Домініку, ви могли б сказати: «А що ж станеться з суддями, коли не стане сутяжників?»
Домінік підхопив:
— Із адвокатами, пане голово, з канцеляристами? А що вже тоді казати про судових виконавців, нотарів, повірених, прокурорів? Отож-то…
— Так, так, — перебив його голова. — Ви маєте слушність, Домініку… З цієї точки зору, просто необхідно, щоб у судах збиралось чимбільше справ. Правосуддя працює довго, тому що доводиться входити в усі деталі. Тут важливо не поспішати, бо головне — це винести справедливий вирок.
Домінік задоволено кивнув головою.
— Добре сказано, — погодився він. — Допомогти вам одягнути мантію, пане голово?
— Та ні, не треба, — відмовився здивований такою пропозицією Себастян Перрон. — Вам же відомо, що сьогодні у мене неприйомний день, і я прийшов, аби попрацювати
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Порожня труна», після закриття браузера.