Читати книгу - "Дивний світ"

— Міркувати треба, — сказав він. — Звіт друкуватиметься у працях інституту…

Побачивши моє засмучене обличчя, він трохи злагіднів:

— Якщо у тебе така сверблячка, напиши про це науково-фантастичне оповідання. Смерть дона Антоніо звільнила тебе від обіцянки…

Я так і вчинив.

1960

Переклад В. Геника

Перекладено за виданням: ШАЛИМОВ А. И. Охотники за динозаврами: Научно-фантастические повести и рассказы. — Ленинград: Недра, 1991. — 352 с.

— Хочете знати, чому в тридцять п’ять років я — сивий? Добре, розповім. Я посивів за одну ніч, проведену біля стародавнього мазара[49] в безлюдній гірській долині. Трапилося це так.

Перед самою війною мені довелося проводити геологічну зйомку в басейні річки Кафандар у східному Каратегині. Вам не випадало бувати там? Це найбільш дикий і найменш досліджений район Таджикистану. Царство пустельних гір — край голих похмурих хребтів і безлюдних долин. У величному безгомінні лежать там на величезних висотах блакитнуваті язики льодовиків. Кілометрові урвища здіймаються над нескінченними сірими шлейфами осипів і морен[50]. Смугами снігів облямовані чорні скелі. Лише низькоросла арча[51] ліпиться подекуди по вапнякових карнизах і простягає з розколин вузлуваті скорчені стовбури. Люди ще не заселили пустельні долини. Влітку вівчарі приганяють туди стада, зрідка забредуть мисливці, але ні чабани, ні мисливці не піднімаються у верхів’я гірських річок — до льодовиків. Людей лякає мертве безгоміння верховин. Дивні легенди про пустельні гори впівголосу розповідають старі люди по кишлаках[52] довгими зимовими вечорами.

Верхів’я Кафандару славляться своєю недоступністю. Глибокий каньйон у середній течії річки, немов прорізаний гострим ножем у двокілометровій товщі сірих вапняків, цілковито непрохідний. Кажуть, що в ньому є стометрові водоспади, але їх ніхто не бачив. По каньйону можна пробратися лише на декілька сотень метрів від гирла; далі скажена річка заповнює весь коридор каньйону. Я намагався проникнути в нього восени при малій воді. Чіпляючись руками й ногами за виступи скель, занурюючись місцями по груди в крижану воду, тисячу разів ризикуючи зірватися й бути підхопленим стрімким потоком, ми з одним із робітників змогли заглибитися в каньйон усього метрів на триста. Крізь оглушливий шум води з-за скруту часом доносився важкий гуркіт, подібний до гулу землетрусу. Можливо, це гримів один з легендарних водоспадів Кафандару. Дістатися до нього нам не вдалося. Промоклі і змерзлі, з подряпаними руками й обламаними нігтями, ми змушені були повернутися.

Проникнути у верхів’я Кафандару можна лише кружним шляхом, піднявшись по одній з приток і переваливши хребет. Від когось я чув, що туди веде стара покинута стежка.

Щоб не тягнути весь караван по важкій і маловідомій дорозі, я вирішив залишити його в середній течії річки біля стоянки вівчарів. Табір нашої партії знаходився тут уже з тиждень. Своєрідною оазою здавався цей куточок Кафандарської долини серед безрадісного одноманіття навколишніх хребтів.

Строкатий килим альпійських лук покривав хвилясті уступи схилів. Біля наших наметів по широкому дну долини швидко текли зеленкувато-блакитні води Кафандару, що розбивалися на десятки дрібних проток. Між протоками зеленіли лужки. Кілометрах у трьох вище за течією гігантською тріщиною чорніло устя каньйону.

На високогірних пасовищах, що оточували табір, паслися отари баранів і кіз, пригнані на літо з випалених сонцем рівнин Західного Таджикистану. Досвідчені чабани з величезними лютими вівчарками охороняли стада.

Коли сонце ховалося за мармуровим гребенем хребта Хозер-Меч, у згущуваній сутіні привітно блимали вогники багать. Легкий вітер ніс назустріч запах диму і смаженого м’яса. Багато хороших вечорів провели ми на цій стоянці, відпочиваючи біля веселого багаття після довгих і важких маршрутів.

Потріскуючи, горіла смоляниста арча; дим, гіркий, пахнучий хвоєю, густими білими клубами піднімався до чорного неба. Спалахи полум’я осявали обличчя, обпалені сонцем і високогірними вітрами. Лежачи на повстинах навколо багаття, ми пили кок-чай[53], балакали, сперечалися, а іноді співали або читали вірші. Було дуже хороше і якось по-домашньому затишно. Години, проведені біля вогню, винагороджували за денну спеку і спрагу, за втому, що валила з ніг після лазіння по осипах і скелях. У ці години ми забували про вимушене купання в крижаному гірському потоці, про коня, що оступився на небезпечній стежці, про лавину, яка мало не потягнула у прірву, і ще про багато й багато неприємностей, якими таке багате бродяче життя геолога. По наметах розходилися, коли починало згасати вогнище. Траплялося, що за «вечірнім столом» хтось засинав, не докінчивши фрази: «нече?му» насилу будили і змушували напівсонного залізти у спальний мішок.

Іноді табір відвідували наші сусіди — вівчарі. Для гостей готувався жирний плов, а відтак кок-чай у великому емальованому відрі, міцний, мов настоянка махорки, і темний, наче чорнило. Вівчарі майже не говорили по-російськи, а з нас ніхто як слід не розумів діалекту каратегинських таджиків. Розмова з гостями зазвичай зводилася до вигуків, ударів по плечу і виразних жестів, що супроводилися безперервним реготом.

У одного з чабанів, що трохи знав російську мову, мені все ж удалося розпитати подробиці шляху до верхів’їв Кафандару. Я хотів узяти туди з собою експедиційного робітника і запросити провідником когось із вівчарів. Проте вівчарі не погодилися супроводжувати мене до верхів’їв. Спочатку я не зрозумів причини відмови; подумав, що вони бояться залишити стада, побоюючись нападу барсів.