Читати книгу - "Пригоди двієчника"

встигла вона вмовкнути, як раптом глек, біля якого я стояв, ожив: застугонів, заухкав і задеренчав. Я зі страху підскочив, волосся мені на голові заворушилося. Сяк-так угамував дрижаки в колінах. Чого ж боятися, адже дияволи мене не бачать і гадки не мають, що я стою поруч.

Я тихенько підкрався до глека і зазирнув у нього. І що б ви думали? В глекові сидів… наш дорогесенький Мирабіддинходжа! На руки йому по лікті було нанизано великі металеві кільця, в одній руці він тримав кілька дитячих торохтушок, в другій — стару дойру[10]. Все це разом жахливо гуркотіло, підсилене луною в глиняному глекові…

«Чи не ти бува, Мирабіддинходжо, і є його величність аллах?! — подумав я, насилу стримуючи сміх. Страху, що хвилину тому скував мені руки й ноги, як не було. — Що ж, здрастуй, аллах. Будемо знайомі!»

І тут я так розлютився, так розлютився, що вихопив голку, які завжди ношу в тюбетейці, і загнав її в плече шайтана Мирабіддинходжі.

— Вой до-од! Пробі! — заволав він на все горло. Сарохон — стара хитрюга, враз на свій лад повернула синів крик.

— От бачите, батечку, — долинув її гугнявий голос, — страх важка у вас недуга — навіть ангели волають «пробі»!

«Зараз вони ще не так заволають!» — подумав я і знову вшпигнув Мирабіддинходжу.

— Мамо, мамочко! — дико заверещав «ангел». І поліз геть з глека.

— Прикуси язика! — ляснув я його по тім'ю і загнав назад.

«Диявол» тонко скавучав. Очі йому ледь не вилазили на лоба.

— Х-хто т-ти? О б-боже! — простогнав він з жахом.

— Я — Азраїль.

— Аз… Аз-раїль? — Бідолашний Мирабіддинходжа голосно гикнув.

— Так, Азраїль, — сказав я суворо. — Ангел смерті. Прилетів по твою душу. Готуйся, зараз ти вмреш.

— Умру? Йой, мамочко, ма-амочко!..

— Перестань гикати! — Я легенько заїхав йому в вухо.

— Гаразд, дідусю Азраїль, не буду гикати…

— Так. Ти знаєш хлопчика на ім'я Хашимджан?

— Знаю… Тобто я його…

— Знаєш, отже. А чому ти тоді не даєш йому покататися на своєму велосипеді?

— Як — не даю? Одного разу він ціле коло зробив на моєму велосипеді. Клянусь аллахом.

— Не чіпай бога, лобуряко! — Я смикнув Мирабіддинходжу за вухо. — А за що ви вкупі зі своїм братиком відлупцювали цього Хашимджана?

— Їй-богу, я не винен, дідусю Азраїль. Це нас лихий попутав!

— Сказано тобі: не чіпай ні чорта, ні аллаха! — я відпустив вухо Мирабіддинходжі і схопив його за горло. Потім сказав: — Нема тобі прощення, хлопче. Ти завжди брешеш, і тому я мушу негайно вийняти з тебе душу!

— Благаю вас, дідусю Азраїль, не виймайте моєї душі. Пробачте мені!

— Не пробачу. Ти дуриш людей.

— Я більше не буду. Мене мати примушує!

— Мати примушує?

— Авжеж! Це ж вона велить мені кричати «Амінь!» І в цей глек лізти примушує. І цими торохтушками торохтіти…

— Я ж кажу, що ти завжди брешеш! Хіба не ти розповідав у школі, що вдома у вас чути голос аллаха?

— Я ж казав: мені мати веліла так говорити.

— Виходить, свідомо обдурював дітей?

— Я не тільки дітей обдурював, дідусю Азраїль. Я всіх дурив. Бо мати примушувала.

— Все зрозуміло. — Я на мить відпустив горло Мирабіддинходжі, дав йому перепочити, тоді знову вхопив і сказав — Тепер вислухай мене уважно, пройдисвіте. — Я говорив дуже сердито, хоч насилу стримував сміх. — Завтра ж ти вийдеш надвір і оголосиш усім дітям, що байки про голос аллаха — справжнісінька брехня. Інакше я неодмінно вийму з тебе твою брудну душку!

— Всім розкажу, дідусю Азраїль, всім! Сьогодні ж, цієї ж миті побіжу до школи й розкажу!

— Знов брешеш? — хруснув я Мирабіддинходжу по носі. — Кому ти зараз розкажеш у школі, як там канікули?

— Я забув про це, дідусю Азраїль! І взагалі до школи я ходжу раз на тиждень. — Мирабіддинходжа навіть хихикнув задоволено.

— У-у, дармоїд! — сказав я і обтер руки об холошу. — Ось кого треба було залишити на осінь, а не бідолаху Закіра.

— Мені теж не солодко живеться, — зітхнув Мирабіддинходжа. — Мені, може, ще й гірше… Бо я недоумок. Мама так каже…

— Гаразд, тепер усьому цьому край, і ти повинен вчитися на відмінно, — сказав я твердо. — Як тільки заробиш двійку — негайно ж заберу тебе на той світ.

— Хоп[11], дідусю, старатимуся.

Я зібрався йти, але тут мене осяяла одна думка. Я погладив худеньку шию Мирабіддинходжі й спитав:

— Ти сказав, що знаєш хлопчика, якого звуть Хашимджаном. Це правда?

— Знаю, дідусю, знаю, як не знати такого…

Годі, не мели дурниць, — перебив я його. — Це добре, що ти знайомий з такими хлопцями, як Хашимджан. Молодець. Там, на небі, його всі дуже поважають. Отож, якщо цей Хашимджан попросить тебе дати йому покататися на велосипеді, я сподіваюсь, ти не відмовиш йому?

Звичайно, дідусю Азраїль. Хай катається скільки здужає. Навіть на цілих півгодини дам.

— Ну, все! Сиди тепер тут і не ворушись.

Я піднявся по драбині на дах, спустився у двір. Мені пригадалося, як Сарохон вийняла з мішечка якісь таблетки і подала жінці з дитиною. Треба подивитися, що воно за таблетки. Сарохон така тварюка, може примусити людину звичайний попіл ковтати…