Читати книгу - "Ідуть роботарі"

— По-третє, по-четверте, п’яте і так далі — усе це дурниця, — перебив її Тім. — Хай робить, що хоче, той Бірз.

— Не сперечаюсь, але ви занадто гарячий, Тім.

— І це вам не до вподоби?

Мадлена загадково усміхнулась.

— Гаразд. Досить про це, — уникливо відповіла вона. — Давайте говорити про справи.

Раптом вона спинилася, запитливо поглянула на Тіма і, мов згадавши, запитала:

— Проте, що то за розмову Бірз вів про злодіїв, про крадіжки?

Тім ще раз багрово почервонів. Але ховатися не можна було. Ковтаючи слова, ламаючи одну цигарку за другою, — він примушений був розповісти Мадлені про всю сьогоднішню історію з його авантюрою, з генератором, з невдачею, з тіканням крізь отвір у паркані… Як чесна людина, Тім не зміг змовчати і про розмову з Бобом Леслі.

Мадлена слухала мовчки. Обличчя її то червоніло, то блідло. Час від часу вона відвертала очі, мов не бажаючи дивитися на Тіма. Але ось він кінчив і благально поглянув на неї. Мадлена так само мовчала.

— Мадлено… — тихо промовив Тім. — Мадлено, я, звісно, дуже неправий. Але я визнав свою провину. Не карайте мене ще… благаю вас!

— Я не збираюсь карати вас, Тім, — нарешті відповіла Мадлена. — Але я змушена чесно сказати вам, що ви дійсно показали себе сьогодні нерозумною дитиною. Боб Леслі цілком правильно сказав про це. Моя пошана до нього тільки збільшується… тоді, як до декого іншого навпаки…

— Мадлено, досить! Змилуйтесь!

— І отакий хлопець, що його не можна вважати навіть за дорослу людину, насмілюється розмовляти зі мною інтимно, запитувати мене про щось…

— Згляньтеся, Мадлено!

— Не можу. Відчепіться, Тім, бо я не можу.

Але Мадлена вже весело усміхалась. А Тім напівжартівливо ловив її руки і благав пробачення, обіцяючи надалі виправитися і заслужити її прихильність.

Несподівано Мадлена підвелася і, оглядаючись, запитала Тіма:

— А яка зараз година, Тім?

— Пів на восьму. Але хіба це важливо?

— Ой, та я ж ледве не запізнилась! От було б некрасиво!

Тім враз осів. Він випустив руку Мадлени, брови його зсунулися, він збентежено запитав:

— Ви йдете кудись, Мадлено? Поспішаєте? Я вам заважаю?

Мадлена дзвінко розсміялась.

— Іду, поспішаю, але ви мені не заважаєте. Проте, — мовчіть. Ані слова більше. Я вчора умовилась о цій годині розмовляти з… стривайте, зараз дізнаєтесь!

Вона підбігла до свого радіопередавальника. Тім, зацікавлений, дивився на її руки, дивувався, як впевнено працює вона коло цієї складної машини.

Короткохвильний передавальник, який посідав почесне місце у кутку великої робочої кімнати Мадлени, завжди викликав у Тіма почуття великої пошани. Ці складні котушки, заплутані у дротах прилади, циферблати з стрілками, що нервово вібрували, як тільки Мадлена повертала незрозумілі чорні ручки з білими насічками, великі і маленькі лампи, які не горіли, а лише жевріли дивним оранжевим чи блакитним світлом, — все це здавалося Тімові спорудженням не менш складним, ніж велика електростанція, яку він колись оглядав.

Там він ходив від машини до машини, боячись наблизитися до махових коліс, які скажено крутилися з такою швидкістю, що цього руху не можна було навіть помітити оком. Тут Тім не підходив до радіопередавальника ближче як на два-три метри, бо тендітне мереживо дротинок, котушок і дрібних деталей, здавалося, самим своїм виглядом заперечувало можливість наближення до нього грубої неповоротної людини з її довгими ногами і незграбними руками.

Мадлена повернула головний вимикач, і кілька ламп зажевріли химерним світлом. Потім вона зробила кілька повертів рукоятками, прислухалася — і чітко застукала телеграфним ключем. Озирнулася на Тіма:

— Слухайте!

У великому репродукторі, що стояв на масивній поличці над передавальником, щось засичало. Мадлена неголосно, але чітко сказала до вкритого вигадливими візерунками мікрофона, який звішувався перед нею на тонких гумових стрічках і ледве помітно хитався перед її обличчям:

— Алло, я слухаю. Товаришу Галеран, я слухаю!

Тім не стримався:

— Галеран? Це значить… Невже?..

Мадлена спинила його рухом руки. Але Тім спинився б і сам, бо тієї секунди великий репродуктор заговорив так виразно, ніби за його шовковою стінкою ховалася жива людина, яка розмовляла зовсім непідвищеним голосом приємного низького тембру:

— Добридень, товаришко Стренд! Радий вітати вас. Чого ви не вмикаєте екрана? А може, то говорю зовсім не я? Завжди треба пересвідчитись.

— Вмикаю, — відповіла Мадлена, повертаючи ще дві ручки.

Тільки тепер Тім помітив праворуч, на столі коло передавальника, велику скляну споруду, що нагадувала гігантську напівпрозору грушку, покладену на стіл широким своїм кінцем, дном, до Мадлени і його. У скляній грушці враз почало переливатися ніжне вібруюче блакитне сяйво; здавалося, в ній неспокійно билися й кипіли бурхливі хвилі загадкового світла.

Ось Тім помітив, як у вузькій частині грушки від загальних світлових хвиль відокремився тонесенький, як лезо ножа, як кинджал, промінь світла і, залишаючись мов прив’язаний одним своїм кінцем до вузенького краю грушки, забігав своїм другим кінцем по її дну. Він бігав швидше й швидше, створюючи на матовому скляному дні грушки дивні й незрозумілі візерунки. За мить промінь мов зник, залишилося суцільне вібруюче сяйво на тому скляному дні. А ще через кілька секунд серед блакитних хмарок, що пробігали по дну грушки, почали вимальовуватися ще туманні, ще неясні, але дедалі чіткіші контури чоловіка, немовби на цьому своєрідному екрані невидимий кіноапарат показував актора, знятого крупним планом, по пояс.

Зображення потроху коливалося, але залишалося ввесь час чітким і різким. Можна було розгледіти енергійні риси обличчя незнайомця, вільно зачесане вгору волосся, тонкі брови, прямий невеличкий ніс, коротко підстрижені вуса і круте підборіддя, яке свідчило про твердий характер. Очі незнайомця запитливо дивилися, ніби чогось шукали.