Читати книгу - "Таємниця покинутого замку"

— Згоден, — не роздумуючи, відповів Кау-Рук. — Я давно приглядаюся до вас, Ільсоре, й дедалі більше поважаю вас. Коли я блукав тут у тиші, нічим не займаючись, я подумав: не завжди ж ви будете перебувати в становищі слуги, очевидно, це було вам потрібно… І тепер настав час змін?

— Я пропоную вам бути серед нас, арзаків, — сказав Ільсор. — А завдання таке — разом зі мною вести зореліт на Рамерію. Але там будете розповідати про події, що ви їх знаєте, лише так, як скажемо ми.

— Я охоче виконаю всі ваші доручення, — відповів штурман. — Однак не можу обіцяти бути з вами, якось я звик жити сам по собі.

На тому і домовилися. На базі Ранавір пролунали спочатку несміливі, навіть здивовані голоси:

— Свобода? Свобода?

Потім голоси зазвучали впевненіше:

— Свобода! Свобода!

Арзаки, не змовляючись, кинулись один до одного, поздоровляючи себе; вони обіймалися і цілувалися, плакали, а дехто, як це робив Страшило Премудрий у хвилини радості, пішов у танок.

Ільсорові, відважному вождю арзаків, що довгі роки ризикував життям, бо будь-якої миті могло виявитися, що він вождь, випали особливі почесті. Арзаки принесли мантію, яка була схована на «Діавопі» навіть не в спеціальному тайнику, а серед різного одягу, адже менвіти все одно не вгадали б її призначення.

І ось він, Ільсор, вождь свого народу, стоїть у голубій мантії із золотими зорями. В голубу мантію, за звичаями арзаків, одяїали під час особливих урочистостей, якщо хтось з людей заслужив найвищого звання, яким нагороджують у країні арзаків, — Друга народу. Цього разу найвище звання випало вождеві. Ільсор надзвичайно гордий, що виправдує своє ім'я — Прекрасний. Добрим світлом сяють (і від того теж прекрасні) його чорні блискучі очі.

Арзаки прислухаються до кожного слова Ільсора, його накази виконують точно і беззаперечно.

Перший наказ вождя такий. Ніхто не знає, як довго буде діяти Сонна вода на менвітів. А що, як вони прокинуться дуже скоро? Земляни спали по кілька місяців і прокидалися, як діти, що нічого не знають. Менвіти можуть прокинутися через кілька годин і, ніби нічого не сталося, взятися за свої справи.

Тому Ільсор розпорядився негайно перенести менвітів на «Діавону», покласти їх у ті самі відсіки сну, в яких інопланетяни здійснили подорож до Землі. Так і було зроблено. На ранок усіх сплячих менвітів було охолоджено в барокамерах, де сон триває десятки років.

— Так надійніше! — сказав Ільсор.

Либонь, настав найзручніший час для повідомлення в Бассанію — столицю Рамерії. Воно було погоджене зі штурманом Кау-Руком і звучало так:

«Верховному правителю Рамерії, найдостойнішому з найдостойніших Гван-Ло. За дорученням командира повідомляю: на Белліорі нема життя. Існувати в тяжких умовах, не знімаючи скафандрів, далі не можливо. Екіпаж здолав незбагненний сон. Повертаємося назад.

Заступник командира, зоряний штурман Кау-Рук»

ДО ДАЛЕКОЇ ЗОРІ

— Так, загадкова річ — ваше джерело, — задумливо сказав Ільсор. — У ньому містяться, напевно, ще не відкриті речовини, вони саме і присипляють.

— Ото би вам такої води побільше на вашу планету. Так? — мовив Тім, у нього навіть очі заблищали. — Ви б усіх гнобителів-менвітів приспали.

— Візьміть води з собою якнайбільше, — попросила й Енні.

— Скільки потрібно, не візьмеш, — зітхнув, посміхаючись, Ільсор, палкість дітей зворушила його. — Та й не довезеш. Ви ж знаєте: довго вона не зберігається, втрачає чудесні властивості.

Все було готове для того, щоб «Діавона» рушила у зворотну дорогу до далекої Рамерії. Залишалося тільки попрощатися.

— Ви не забули, Ільсоре? — нагадав Альфред Кан-иінг. — Усіх вас чекає Страшило.

Ільсору та його друзям самим хотілося побувати в Смарагдовому місті.

Познайомитися із Залізним Дроворубом і Сміливим Левом, побачити на власні очі знамениту бороду Діна Гіора і не менш відомі зелені окуляри Вартового Брами. Правду кажуть: краще один раз побачити, ніж сто разів почути.

Арзаки вибрали найменш понівечені у битві з орлами, відремонтовані вертольоти. До одного з них рушив Ільсор. Він уже взявся за руль керування, як його випередив Кау-Рук, який піднявся за Ільсором разом з групою арзаків.

— Дозвольте, — сказав він, — я знаю дорогу до Смарагдового міста.

— Зачекайте! Не рушайте, — промовив хтось дзвінким голосом із землі біля самого трапа.

Вождь арзаків і штурман, нахиливши голови, глянули вниз, а Кау-Рук так і залишився стояти мов укопаний: він ніколи ще не бачив таких крихітних людей. На землі роїлися гноми в сірих плащах і різнокольорових ковпаках. У руках вони тримали вудлища з очеретинок. Попереду всіх стояв Кастальо в червоному ковпаці.

Ви чогось хочете від нас, друже Кастальо? — запитав Ільсор старійшину гномів.

— Як чогось? Дивне запитання! — образився гном. — Ми зібралися до себе, в свою печеру. Сюдц нас доставив рицар Тіллі-Віллі.

Ага, он воно що! — розсміявся Ільсор. — Ви хочете додому. Так залізайте в кабіну вертольота. Сідайте. Друзі мої, — звернувся він до арзаків, — допоможіть їм!

Один з арзаків швидко спустився по трапу і почав обережно збирати в кошик чоловічків у сірих плащах. Інший арзак розмістив усіх у кабіні. Гноми заповнили вертоліт. Вони вертілися на сидіннях і під сидіннями, всідалися, підстеливши плащі, прямо на підлозі, влаштовувалися навіть на колінах Тіма та Енні. Хоч були вони в літах, та все одно до пустощів залишалися небайдужими, любили верещати, реготати, штовхатися.

Скільки було крику, зойку і сміху, коли вертоліт відірвався від землі і поплив у повітрі!

Гноми бачили безкінечну синь неба, над якою купчилися сніжні брили хмар. Унизу простягалася така ж безкінечність полів і лісів, пофарбована в зелений колір. Незвично тихо, напевне, було б угорі, якби вертоліт не скрекотів та не гомоніли самі чоловічки. Гноми відчували: можливо, все життя віднині будуть згадувати цей політ, дуже вже радісно їм було. Кастальо, всівшись на плечі Кау-Рука, показував дорогу до колишніх володінь Арахни, туди, де впродовж тисячоліть жили їхні діди, прадіди і прапрадіди. Подорож вийшла веселою, було шкода, що вона завершувалася, але всьому коли-небудь настав кінець. Гноми попрощалися зі своїми друзями, й вертоліт узяв курс на Смарагдове місто.

Традиція, запроваджена Гудвіном, і цього разу була дотримана: Вартовий Брами вручив гостям зелені окуляри. А потім провів усіх до бенкетної зали Смарагдового палацу. Столи вже накрили; там відбувався справжній парад закусок, але для гостей найважливішим був другий парад — парад чудес.

Арзаки з великим інтересом розглядали солом'яного Страшила та Залізного Дроворуба, їх вразила колосальна голова Тіллі-Віллі з