Читати книгу - "Таємниця покинутого замку"

до стінки і нічого не почув. Вірніше, почув слабкий свист.

«Невже це миші сопуть уві сні?» — подумав Тім. Він швидко витяг мотузкою спочатку одну клітку, потім другу. Гострозорий хлопчина помітив навіть у темноті, що звірятка лежать у клітках, безсило розкинувши лапки. Стрімголов кинувся до входу в підземелля, влетів досередини і голосно закричав:

— Сплять, сплять! Нарешті вони заснули! Вода пішла!

Ружеро саме перебував унизу. Майстер підбіг до Тіма й обережно взяв у нього клітки. Він полоскотав травинкою носи мишей, посмикав їх за хвостики, за лапки — сірі звірятка не прокинулися. Ружеро доводилося раніше присипляти підземних королів, і він розумів — миші сплять не звичайним, а зачарованим сном.

Цей факт, від якого залежить, можливо, саме існування Чарівної держави, вклався всього в два слова:

— Миші заснули!

Ружеро хотів було відправити повідомлення в Смарагдове місто звичайним способом — пташиною естафетою, але птахи покинули найближчі ліси. На щастя, біля ручая він побачив пугача Гуамоко. Той зразу оцінив важливість звістки й негайно приніс її до Кагги-Карр. З появою Гуамоко Страшило підняв на ноги всіх жителів Смарагдового міста. Фарамант, Дін Гіор, Енні, Тім, Кагги-Карр — усі вони бігали, стрибали, стукали (навіть Гуамоко своїм міцним старим дзьобом) у будинки жителів, передаючи, як пароль, два слова:

— Миші заснули!

На той час населення міста знало, що це означає. У Смарагдовому місті жили маленькі довірливі люди, які всією душею хотіли, щоб Прибульці пішли геть. Тому вони нізащо в світі не сказали б менвітам правду про Сонну воду. Радість радістю, а зволікати не можна. Міна ж залишалася на зорельоті. Ільсорові належало випести міну або хоча б розібрати її механізм. Та найперше вождеві арзаків треба передати, що миші заснули.

Шлях до Ільсора не такий уже далекий, але небезпечніш. І не можна посилати одного гінця, мало що може трапитися дорогою. Випадковості були враховані, й з міста одночасно рушили Залізний Рицар, дракон Ойххо і семеро (щоб повезло!) дерев'яних кур'єрів.

Тіллі-Віллі мчав дорогою, викладеною жовтою цеглою. У кабіні в нього сидів Фарамант і ойкав під час кожного стрибка, — він же не Лестар, який звик за роки дружби з велетнем до таких стрибків. Залізні ступні Віллі вибивали великі ями, але хіба це біда? Ями можна засипати, зарівняти, тільки б устигнути вчасно.

Тіллі-Віллі пустотливо наспівував:

— Миші заснули, клянуся рифами; миші заснули; миші заснули, клянуся обмілинами; миші засну-у-ули!..

Над лісами й полями летів дракон Ойххо; на його спині сидів сам Тричі Премудрий.

Так, Правитель Смарагдового міста залишив трон, підданих і друзів. Він поспішав врятувати казкову країну, її поля і ліси, а головне — мешканців.

Страшило підстрибував на сидінні в такт змахам драконових крил і виспівував:

— Егей-гей-гей-го, миші заснули, заснули, заснули-и-и!

Час від часу він поглядав униз і, якщо Тіллі-Віллі відставав хоч трохи, переможно випрямлявся; а якщо рицар виривався вперед, гнівно тупав ногами, підганяв Ойххо летіти швидше. Нічого тут не поробиш, добрий Страшило був дуже честолюбним.

Звіриними стежками услід за рицарем бігли дерев'яні кур'єри. їхні кроки були не такі великі, як у Тіллі-Віллі, зате ноги миготіли, мов спиці велосипедного колеса, а дерев'яні тіла-поліна, здавалося, летіли в повітрі.

Слова звістки їм наказали повторювати, щоб не забути, і вони без угаву бубоніли:

— Миші заснули, миші заснули, миші заснули!..

Біг наввипередки розбудив у гінцях почуття азарту, один прагнув обігнати іншого. Й коли таке комусь вдавалося, він дражнив суперників:

— Слимаки! Черепашині діти! Раки безхвості!

Гра досягала найвищої межі, коли Тіллі-Віллі, не бажаючи відставати від Страшила, зупинявся, щоб відшукати в небі Ойххо, а в цей час комусь із кур'єрів удавалося, правда, ненадовго, вирватися вперед. Дерев'яні гінці здіймали тоді неймовірний вереск.

Це дуже вдало вийшло, що одночасно три різні посланці — Тіллі-Віллі, дракон і кур'єри — рушили в дорогу. А заслуга у всьому — мудроголового Страшила.

Здавалося, прямо з неба злітають слова, які потім повторюються уздовж усього шляху просування по землі, примножуючись луною:

— Миші заснули, миші заснули, миші заснули!..

Жодної перешкоди не виникало на шляху кур'єрів. Тільки Велику ріку Тіллі-Віллі перейшов убрід (він боявся зруйнувати міст), вода в найглибшому місці сягала йому до плечей. Фарамант зіщулився, слухаючи, як плещуться хвилі, розбиваючись об залізні груди велетня. Добре було дракону — він не звернув жодної уваги на голубу смугу, яка блиснула внизу.

Дерев'яні гінці, переходячи міст, трохи відстали від своїх суперників. Зате, опинившись на твердій землі, кинулися щодуху вперед.

У Чарівній країні давно настала ніч. Дорога, викладена жовтою цеглою, закінчилася, а отже, не було більше ліхтарів, які, розгойдуючись, освітлювали її у темряві. Тіллі-Віллі й дерев'яні посланці мимоволі уповільнили біг, навіть Ойххо став рідше змахувати крилами: вночі можна легко втратити потрібний напрямок і залетіти не туди, куди слід. Пісні стихли, мовчали семеро кур'єрів. І все ж гінці не збивалися зі шляху до мети, наче їх притягували невидимі магніти.

Ніхто не переганяв один одного, всі прибули до павільйону Гуррікапа одночасно.

СВОБОДА

аступного дня ясно було одне: арзаки поза небезпекою, врятовані від смерті Ментахо а Ельвіною, вціліє замок Гуррікапа, залишиться неушкодженим корабель «Діавона». На ньому, якщо все вдало закінчиться, повертатиметься на Рамерію Ільсор зі своїми товаришами.

Того ж дня взята з ранавірського колодязя вода виявилася у всіх стравах менвітів. Ніхто не знав, яка доза подіє на їхні могутні організми, тому арзаки щедро підливали воду і в суп, і в соуси, і в морси.

Обід відбувався як звичайно. Хвилювання арзаків не впадало у вічі, вони спокійно розносили їжу. Можливо, тільки очі їхні дивилися уважніше, ніж завжди. Кухарі-арзаки готували смачно, на апетит менвіти не скаржилися, тому і цього разу їли багато. Результати не забарилися. Обід ще не закінчився, а менвіти — тут і пілоти з Мон-Со, охорона зорельоту, яку Ільсор підмінив арзаками, лікар Лон-Гор і сам Баан-Ну — мирно посапували, опустивши голови на столи.

Не приспали лише одного штурмана Кау-Рука. Останнім часом було помітно, що Баан-Ну його не терпить, і сам він тримався оддалік від генерала та інших менвітів.

Ільсор чув від Баан-Иу, що той передасть Кау-Рука, як тільки повернуться на Рамерію, не кому-небудь, а в руки Верховного правителя Гван-Ло; штурман, очевидно, зазнає суворого покарання за самовільне залишення поля (вірніше, неба) битви з орлами. Його можуть навіть прикувати в Рамерійській пустелі до каменя і залишити самого. А далі, за менвітськими законами, його справа — вижити.

— Мій полковнику, — звернувся Ільсор до