Читати книгу - "Журавлиний крик"

На злі капітанові слова ніхто не відповідав — ні телефоніст Капустін, кирпатенький, банькатий хлопець, що скорчився біля обдертої скриньки УНФ, мало не з головою влізши від холоду в розстебнуту на грудях шинельчину; ні мовчазний, покірливий на вигляд молодший лейтенант Зубков, який, сидячи на полі своєї ще не обношеної шинелі з новенькими, але вже зламаними навпіл погонами, старанно колупав землю. Поряд з ним примостився на крутуватому схилі лейтенант Климченко і також мовчав, хоч його аж розпирало від злості на всі ці невдачі і найбільше на самого ротного.

— Чорта з два від неї прикуриш. Ану, викрешуй сам! — і Орловець сердито швиргонув зв’язківцеві немудре курецьке знаряддя. Зв’язківець мовчки відклав трубку і, затулившись од вітру, почав брязкати кресалом. А капітан сів і вийняв з тонких нервових губ цигарку.

— Третій взвод відстав, перший розтягнувся, немов та кишка, порядку ніякого! Ви командири чи пастухи, чорт би вас побрав? — вичитував він, зсунувши брови і похмуро дивлячись на взводних. Зубков від тих слів ще більше затявся, а Климченко жбурнув у яр замерзлу грудку.

— А чого ви кричите? Ми що — в яру сиділи? Чи злякалися? Чи зайняли висоту і здали? Он — підійти не дає, на те дивіться! — махнув рукою в напрямі висоти Климченко.

Капітан повільно звів на нього важкий лютий погляд.

— Ти що? — видавив він із себе погрозливо й суворо.

Зв’язківець тим часом припалив трута і, ставши на коліна, простягнув його капітанові. Але Орловець ніби й не помітив того, і вітер даремно крутив у повітрі тонку струминку диму.

— Ти що — мітингувати здумав?

Лейтенант підняв комір свого посіченого осколками кожушка, з дірок якого стирчало клоччя білої шерсті.

— А те! Годі на чужому горбу в рай їхати, — запально вигукнув він і відвернувся. Кругляве, молоде ще обличчя його з крутуватим підборіддям затаїло образу і злість. Ротний зсунувся по обриву на якихось три кроки і, переперезаний ременями, став навпроти взводного.

— Це хто їде? Я їду? Ану, кажи прямо!

— Та й ви також! — кинув Климченко і став поглядати в яр.

Він не боявся капітана, хоч і знав його крутувату вдачу, бо воював у цій роті з зими, знав кожного бійця, так само як і вони знали його. А Орловець був тут людина нова, і хоч усі впевнились, що він не з боязких, та все ж з першого дня бійці не злюбили капітана за його, мабуть, надмірну жорстокість. Тепер від цієї сутички Климченку стало прикро, і він, намагаючись стримати себе, почав підбором збивати з обриву мерзляки. Грудки, підскакуючи, наввипередки котилися до скутого кригою струмка, за ними сипалася жорства. Ротний, який стояв поруч, зімкнувши брови на худому, почорнілому від холоднечі й щетини обличчі, крізь зуби процідив:

— Ану, прикуси язика!

Нервово крутнувшись до нього, Климченко рвучко підвів голову.

— Що? Правда очі коле?

— Ах, правда! Так і я тобі скажу правду. Твій взвод найгірший. Найзагайніший. Він затримав роту. Він зірвав темп наступу!

Климченко схопився на ноги, ліктем штовхнув назад туго набиту кирзову сумку.

— Мій взвод зірвав? Німці зірвали! Ось так! Шість їхніх кулеметів зірвали. Ви що, не бачили? — вже не володіючи собою, закричав лейтенант.

Зв’язківець, вражений цією сутичкою, роззявивши рота, нерухомо сидів біля апарата. Зубков нагнувся ще нижче і старанно зчищав грязь із свого кирзового чобота. На краю яру з ямок-окопів висувалися і застигали в німій цікавості голови в шапках та касках.

— Це що таке? — затупав Орловець своїми поруділими від підпалин валянками. — Ви на гулянці чи в армії?..

Та й не доказав, бо вгорі на пагорку, мабуть, хтось необережно виткнувся з окопу, — і довга кулеметна черга з висоти шалено різонула повітря над їхніми головами. На тому боці яру посипалась жорства, і, коли вітер розвіяв куряву, в мерзлій землі на обриві стало видно кілька вибоїн від куль.

Орловець, як і раніше, насуплений, повернувся до взводного.

— Ти в мене діждешся! Я тебе примушу з одним взводом висоту брати. Тоді запищиш. Розумник…

Лейтенант криво усміхнувся.

— Ну то й що! Треба — піду із взводом. Тільки як візьму — вам доповідати не доведеться. Сам у полк доповім.

— Ах, так?

— Отак!

Капітан на мить застиг з онімілим обличчям, щось напружено обмірковуючи, а Климченко, стоячи поруч, чекав. Лейтенант і справді готовий був атакувати висоту навіть з одним взводом, страху від того не відчував, хоч і надією на успіх теж себе не тішив, але тепер нізащо не хотів нічим поступитися капітанові.

Орловець тим часом, важко переставляючи валянки, вибрався на схил і сів на своє місце біля телефоніста.

— Ну, де вогонь? — згадав він про неприкурену цигарку в пальцях. Зв’язківець знову почав кресати.

— Ось що! — сказав ротний, подумавши. — Я такого не допущу. Базікам я залізом язики поприпікаю. Ач, той нехлюй розпустив роту!

Це був натяк на колишнього командира роти, старшого лейтенанта Драниціна, пораненого тиждень тому. В полку про нього говорили всяке, але Климченко щодо цього мав свою думку і тепер сказав:

— Якби всі ротні були такі, як Драницін, то вже на висоті пообідали б.

— Що? Захищаєш? Авжеж! Обоє рябоє.

Климченко промовчав.

— Гаразд, — уже лагідніше сказав Орловець. — Годі. І щоб мені анітелень… Зрозуміло? А тепер давай сюди.

Зубков, не зовсім розуміючи зміну в настрої командира роти, неквапливо підвівся, обтрушуючи з шинелі пісок, а Климченко, насупившись, стояв унизу. Тоді капітан, змінивши тон, удавано грубувато гримнув:

— Ну, чого набурмосилися? Ідіть ближче!

Зубков, пригнувшись, швиденько шмигнув до капітана. Климченко, трохи